• Постаті

Боюсь неправедно прожити на Землі

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

У Харкові, в Будинку письменника обласної організації НСПУ, вшанували пам’ять неперевершеного лірика, перекладача з мов Заходу і Сходу Василя Мисика. Захід приурочений до 110 років од дня народження літератора.

ПОЕТ Віктор Бойко зауважує, що за життя Василь Олександрович не мав ні зустрічей у харківських університетах, ні творчих вечорів... Утім, одного разу він читав свої переклади (а не оригінальні поезії) в літературній студії, перед десятком початківців. Маститі літератори тоді, напевне, побоялися прийти на зустріч з людиною, затаврованою сталінськими посіпаками як «ворог народу».

Народився Василь Мисик у 1907 році на Катеринославщині, в селі Новопавлівка. Опановуючи в Харківському університеті західні й східні мови, почав листуватися з Миколою Зеровим, пристав до об’єднання селянських письменників «Плуг». Його називали учнем Тичини. У 20 років вийшла перша збірка віршів молодого поета «Трави». А ще через 5 років — збірка перекладів поезій Роберта Бернса. Свій переклад українською трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта», який сьогодні називають найкращим, Василь Мисик у вигляді книжки вже не побачив. Помер за кілька днів до її виходу з друку. Напевне, якби не сталінські, а потім нацистські табори, то прожив би на десяток років довше...

Заарештували «українського Гесіода» посеред ночі трагічного для вітчизняної культури 1934 року, коли НКВС вигребло з України до Соловків найкращих літераторів, режисерів, акторів, художників. Не забирали тих, кого зламали, а ще були такі, як Микола Хвильовий, що пустив собі кулю в скроню. Василь Мисик — з числа тих, хто потрапив у пазурі червоних катів.

У книжці Олександра Шугая «Вишневий сад» є такий епізод: конвоїри замість Києва повезли Василя Мисика у Дніпропетровськ. У Змієві, зрозумівши помилку, кинулися її виправляти. Віддали Мисику його «справу» і наказали купити квиток і їхати до столиці, де його зустрінуть. На думку Шугая, поет не втік, бо, можливо, був упевнений у своїй невинуватості, а отже, в тому, що справедливість таки переможе.

Його звинуватили у причетності до підготовки теракту в річницю великого жовтня. Виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР засудила 28 звинувачених у цій справі до розстрілу. Серед них, зокрема, Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, Олексу Влизька, Івана і Тараса Крушельницьких. Справу Мисика та ще кількох в’язнів, які відмовилися визнати себе винними, направили на додаткове розслідування. Може, тому й вижив на Соловках, що попри тортури не визнавав себе винним.

Повернувся Мисик у рідне село напередодні війни. Аби не померти з голоду, пішов у «причепники». Сідав за плуга, коли надходила його черга, а під час відпочинку брався за перо: читав і перекладав у лісосмузі.

Війна також пройшлася по ньому котком: фронт, полон, німецький концтабір, де Василь брав участь у підготовці повстання. У квітні 1945-го його мало не розстріляли, але чоловікові вдалося втекти.

Мисика реабілітували 1956 року під час хрущовської відлиги. Він поринув у творчу круговерть життя, надолужуючи згаяне. Одна за одною виходять його книжки: «Вибране» (1958), збірки лірики «Борозни» (1962), «Верховіття» (1963), «Чорнотроп» (1966), «Біля криниці» (1967), «Берег» (1972)... Завдяки Мисику українською мовою побачили світ поезії Байрона, Шекспіра, Шеллі, Бернса, Гете, Гельдерліна, Беранже, Жака Превера та інших європейських авторів. Мисик перекладав твори багатьох поетів Сходу, зокрема й видатного Омара Хаяма. Його улюблені віршовані рядки геніального перського філософа були такі:

Ні, не гнітять

мене перестрахи і жалі,

Що вмерти мушу я,

що строки в нас малі:

Того, що суджено,

боятися не треба.

Боюсь неправедно

 прожити на Землі.

Поетеса й перекладачка, учениця Мисика Олександра Ковальова на вечорі згадувала свого вчителя як світлу й м’яку вдачею людину. А ще надзвичайно добру. Свого часу Василь Олександрович відмовився від паперу у видавництві, аби вона, літератор-початківець, могла надрукувати першу збірку. Він разом із дружиною жив дуже скромно: голі стіни, нефарбована, але чиста підлога й етажерка під мапою України з товстезним російсько-іранським словником.

На жаль (і про це говорилося на вечорі), Харків не віддає належної шани своєму гідному громадянину. Після смерті Мисика письменницька організація пропонувала назвати його іменем вулицю, на якій Василь Олександрович жив, однак вона дістала ім’я «московского озорного гуляки» Єсеніна...

На фото автора: Олександр Шугай на вечорі пам’яті Василя Мисика.