Чорні спогади

Микола КОЛОМІЄЦЬ.

с. Красносілка

Олександрівського району

Кіровоградської області.

У СЕЛІ Бандурове, що в Олександрівському районі Кіровоградщини, підпорядкованому Красносілківській сільраді, мешкає 204 особи — рівно стільки, скільки померло від голоду в 1932-1933 рр.

У моєму домашньому архіві залишилися записи розповідей тих, хто пережив жахіття Голодомору. Ось спогад 89-річного Семена Миколайовича Шлинчака, живого свідка тих подій: «У моїх батьків Миколи Онуфрійовича та Єремії Григорівни було шестеро дітей. Пам’ятаю, як уся сім’я ходила опухла від постійного недоїдання. В лісі здирали мох із дерев, несли додому, сушили, товкли в ступі, додавали тирси, трохи борошна і смажили матерженики. Коли діждалися гички, то і її додавали в їжу. Вижити нам допомогла пасіка. А скільки ж не вижило... Як сьогодні бачу: лежать під тинами люди і просять їсти. Умерлих і напівживих (щоби другий раз не їхати) звозили на сільський цвинтар, де хоронили по декілька тіл в одній ямі. Згадаєш — мороз по шкірі...».

Згадує Купріян Андрійович Ткач: «Коли батько помер, нікому було й яму викопати. Сяк-так присипали землею в невеликій заглибині — та й по всьому. Голова (чи колгоспу, чи сільради) казав, що люди масово помирали від дизентерії. Хоч добре знав, чим це викликано».

Розповідає Мотря Степанівна Болюк: «Вночі з нашого хліва викрали корову. Мама ходила на роботу, а нас відводила в ясла, бо там дітям варили галушки. Вдома ж, окрім води, нічого їстівного не було. Коли попідростали, теж пішли на роботу. Я, 1924 р.н., — у колгосп. Хто норму виробітку виконував, тому давали 250 г борошна. Брат і сестра пасли сусідських корів за кухоль молока».

Спогад Ганни Юхимівни Лисакової: «У 1932-1933 рр. батько працював у радгоспі. Там йому давали макуху. А ще мати ходила в сусіднє село Тимошівка до рідні по молоко. До нас часто заходив родич Микола Кулинич. Було йому на той час 14 років. Ішов із надією, що тут йому дадуть бодай щось поїсти. Коли мати залишала нас у хаті, то наказувала нікому не відчиняти. «А як прийде Миколка, просуньте йому крізь дірку в дверцятах шматок макухи». Ту дірку тато спеціально вирізав для того, щоб, не відчиняючи дверей, подавати крізь неї старцям милостиню. Якось прийшов Миколка. Я просунула йому крізь дірку шматок макухи. Він його згриз і приліг у нашому дворі на землю. І більше не підвівся. Прийшов його батько, поклав худе тіло сина на рядно, взяв на плечі й поніс на цвинтар, де з нашим татом і поховав».

Читаючи ці та інші страшні спогади свідків тих подій, увесь час повторюю: «Нехай ніколи і ніде подібне лихо не повториться».