«Мамо, а коли трудодні їстимемо?»

Записав
Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ.

м. Дніпро.

СПОВІДЬ 80-річного Миколи Івановича Пильгуна з села Маломихайлівка Покровського району Дніпропетровської області:

— Чимало всього — доброго й лихого — спливло від перших повоєнних, вкарбованих у пам’ять літ. Як сьогодні перед очима матуся, солдатська вдова Катерина Аристархівна, стомлена на роботі, ділиться з нами радістю, що Микитович записав їй сьогодні більш як один трудодень. (Артем Микитович Кемський вів облік трудоднів у бригаді — прекрасна й чуйна людина, фронтовик-інвалід. Тільки тепер здогадуюся, що він нараховував солдатським удовам зайві трудодні, щоби бодай якось їх підтримати).

А ще пам’ятаю відчуття нестерпного голоду. Можливо, й здалося мені, малому, що трудодні — саме та омріяна їжа. Тож одного разу не витримав і запитав у матері: «Дядько Артем пише й пише трудодні, а коли ми їх уже їстимемо?»

Арифметика тих трудоднів була дуже проста. Збагнув це, коли підріс. У мами за місяць виходило до 28 трудоднів. І це притому, що на руках у неї четверо солдатських сиріт, яким треба було давати раду. На кожен трудодень у нашому колгоспі імені Молотова нараховували всього 150 грамів ячменю та 11 копійок. Зароблене збіжжя видавали наприкінці року. А з копійчаних грошей на руках не лишалося майже нічого, бо необхідно було ще й сплачувати різні податки в сільраду.

У свої 15, після семирічки, почав працювати в МТС причіплювачем. Через рік став трактористом на ХТЗ-30. Про цей далекий від досконалості трактор і сьогодні можна почути чимало схвальних відгуків як про гордість вітчизняного машинобудування. Але не від тих, хто на ньому заробляв окраєць хліба. Його сконструювали без кабіни, з металевим сидінням. А ще треба було щозміни підтягати вкладиші шатунів — злити мастило, зняти піддон, затягти кріплення, а потім знову зібрати все докупи...

Із села курси трактористів 1952-го нас закінчило двадцятеро. Сьогодні з їх числа і про голодні 1946-й та 1947-й, і кляті трудодні, і про незграбні ХТЗ згадують лиш троє — Григорій Гапон, Михайло Коломієць і я... Та й нам скоро на небо слідом за хлопцями, які нас випередили, — орати разом із ними вже не земні, а господні поля...