Навіки у пам’яті

Василь ЗАРІЧНИЙ.

смт Попільня

Житомирської області.

МОЖНА засекретити архіви, переписати історію на догоду диктаторові чи скороминучому ідеологічному божкові, але пам’ять народу не зітреш. Життя в Новоселиці під час Голодомору 1932-1933 рр. наймасштабніше вивчено серед інших населених пунктів Попільнянського району Житомирщини завдяки вчителю історії Леоніду Михальченку, який 2003-го видав книгу «Лихоліття села Новоселиця», та публіцисту Павлу Глушаниці, ініціатору видання книг-спогадів «Біла книга про чорні справи Кремля», «Війна без пострілів». За підрахунками, в селі від голоду, спричиненого спланованою конфіскацією у селян врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування представниками радянської влади, померло близько 500 осіб.

Ось як описав ті страшні події Леонід Михальченко: «1932-го колгосп виконав державну хлібопоставку і дав трохи людям на трудодень. Та невдовзі прийшла рознарядка, що треба здати ще зерна понад план. Здали, залишили лише посівний фонд, який незабаром також забрали. Та на цьому не закінчилося: район вимагав зерна майже щомісяця. Восени 1932-го активісти й «червоні уповноважені» ходили від хати до хати й забирали хліб у населення геть-чисто».

Зі свідчень Катерини Маташ: «Уже померли з голоду дві наші дочки Людмила й Варка, а «червона мітла» приходила знов і знов. Марія Зимна з веселою посмішкою вилізла з погреба, тримаючи в поділку кілька дрібних картоплин. Вона їх повидовбувала із мишиних дірок. А була ж сусідкою — жила через дорогу. Чоловік Тимофій Павлович був закопаний живцем, а вночі виліз із ями і вижив».

Маленькі вузлики з насінням, які давали надію на життя, нещасні ховали в дуплах дерев, колодязях, лежанках, коминах, на кладовищі, навіть у мишачих норах. У кого не знаходили, зазивали в сільраду й катували, аби зізналися, де схований хліб. Дітей, чиї батьки померли від голоду, звозили до інтернату (в селі казали «патернат»). Коли таких назбиралося більш як три десятки, розділили на дві групи. Одну поселили в хаті Герасима Барвіцького, другий дитбудинок організували в Антона Андріївського.

Вражає глибиною і болем розповідь Павла Глушаниці: «Наприкінці жнив 1932-го в село прибули представники ГПУ. У хаті завідувача молотіння Опанаса Березовського знайшли 20 фунтів пшениці. Забрали й поїхали арештовувати молотаря, а затим його напарника Левка Березовського. Не обійшли обійстя й вагаря Тодося Маташа. Всіх їх за розкрадання колгоспного збіжжя судила в листопаді 1932 року показова виїзна сесія. Опанасу Березовському зачитали розстріл. Левка Березовського і Тодося Маташа засудили на 10 років тяжкої праці.

...Коли настали жнива 1933-го, нікому було збирати з поля врожай. Надіслали «Воєнгосп». За наказом представників влади всіх опухлих від голоду, що не могли самі вставати, забирали і везли до ями. Я бачив, як збирач трупів Опанас Вітавський бив пужалном по голові Тодося Барвіцького і вкинув іще живим в яму».

Записано зі слів Тетяни Маташ: «Була в нас сім’я. Батько, мати та п’ятеро дітей. Матір вигнали з села, бо не заплатила 40 рублів податку. Пішла вона на Дніпро колоди тягати, на кусок хліба заробляти. Брати Коля і Ваня померли від голоду. Я доїла корів у радгоспі, то осталась жива, бо кожен день пила непомітно молоко. Зі мною корови доїла дівчина Ганя. Вона пішла на вихідні додому, а мати з меншою дочкою зарубали її та з’їли».

Писати чорну хроніку голодомору в селі Новоселиця в 1932-1933 роках на основі документів та спогадів нелегко. Але треба. Бо без повної правди про минуле, якою страшною вона не була б, ми не можемо оцінити сучасного. Народна пам’ять — найдостовірніше історичне джерело. Розкута самосвідомість народу — найсправедливіший історик.