Морили нас, морили...

Микола МИЦЕНКО.

м. Ківерці

Волинської області.

ГОЛОД 1946-1947 рр. був спричинений не так післявоєнним неврожаєм, як спланованою акцією радянської влади, котра використала село як донора для відбудови економіки й відновлення військово-промислового комплексу. Таємною урядовою постановою від 4 липня 1946-го було затверджено річний план заготівель зерна по Українській РСР кількістю 340 мільйонів пудів. Розорене війною й підірване посухою сільське господарство змогло за тотальної викачки всього вирощеного виконати план хлібозаготівлі лише на 62,4%. Але Сталін та його оточення вбачали у цьому не недорід, а саботаж. Звинувативши у розкраданні зерна та антибільшовицькому ставленні до політики, «винних» нещадно карали й видавали один за одним чергові накази щодо підвищення плану хлібозаготівлі. Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції (значну частину її відправляли в Ленінград, Москву та країни новостворюваного «соціалістичного табору»), мізерна видача чи невидача взагалі збіжжя колгосп­никам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні селянські господарства, викликали голод, що швидко охопив майже всю Україну. У результаті штучного рукотворного голоду 1946-1947 рр. за неповними даними загинуло понад мільйон людей.

Найгірше було взимку та навесні 1947-го. Провесінь дошкуляла недоїданням та дистрофією багатьом сім’ям мого рідного села Миколаївка Зачепилівського району Харківщини. Пам’ятаю, так паморочилося в голові, що було несила навіть висидіти на уроках. Повертаючись зі школи, разом з іншими хлопчаками йшов на заплавні болота шукати в заростях оситнягу й рогози гнізда чайок. Знайшовши там малесенькі яєчка, відразу випивав, гамуючи нестерпний голод. Іноді приносив і додому. Мама, пізно повернувшись із поля, де вже тривала сівба ранніх ярих культур, наливала в полив’яний горщечок води, розбивала туди яйця, додавала десяток насінин сочевиці й ставила на вогонь. Затим виймала з кишені фуфайки 100 грамів чорного хліба державної випічки, який видавали в полі, щоб могла працювати. Часом давали й мисочку кукурудзяного чи ячмінного кандьору або шматочок соняшникової макухи, які вона повинна була відразу з’їдати, бо нести додому заборонялось. Я сідав за стіл, брав ніж і розрізав безцінний квадратик хліба навпіл: собі й мамі. А вона, витираючи гіркі сльози, що самохіть котилися по змарнілому обличчю, тихо й лагідно казала: «Їж, синку, обидва. Я не голодна». І я, вмить проковтнувши хліб, починав швидко сьорбати гаряче вариво, де плавало кілька крупин і дрібні згустки яєчного білка. А наступний день знову починався з непогамовного відчуття голоду й пошуків чогось їстівного. Бувало, ходив аж за 10 кілометрів у село Нагірне, де було торішнє картопляне поле. Там видовбував із землі перемерзлі залишки бульб, що вже починали гнити. Вдома мама перетирала з десяток картоплин, заливала цю масу водою, після відстою у посуді залишався землистого кольору крохмаль. З нього вона варила кисіль із кульбабками або пекла оладки, схожі на гумову підошву. Одного разу, набивши шлунок таким печивом, мене скорчило від болю, підвищилась температура. Якби не баба Ганна Семениха зі своїми відварами трав, то, може б, і помер. Від ранньої весни й до початку жнив ми їли пагони рогози й солодкуваті шпичаки очерету, які я рвав у річечці Вишневій, що протікала за городом. Іноді щастило впіймати на саморобну вудку кілька дрібних окунців чи краснопірок, і тоді ми «смакували» рибно-кропив’яною щербою. Поповнювали наш харчовий раціон також лобода, лопуцьки, подорожник, калачики, цвіт бузини й акації, зелені пуп’янки яблук, нічим не підсолоджений чай із річкової м’яти або вишневих гілочок.

Ось така вона, довго замовчувана від власного народу і народів світу людиноненависницьким режимом, справжня історія нашої стражденної України.