Земля працьовитих і нескорених

Петро ГРАДОВСЬКИЙ.

Цієї осені жителі Забріддя, що у Черняхівському районі Житомирщини, відсвяткували 400-річчя заснування свого села, яке затишно примостилося на берегах мальовничої річки Мики, притоки Тетерева.

АРХІВНІ відомості засвідчують: перші тутешні поселенці — сім’ї Пашківських та Якубовських вирубали ділянку дрімучого соснового лісу, розчистили дерново-підзолистий грунт і посіяли жито. Перший урожай був непоганий. Багату на рибу заплаву Мики запрудили й утворився ставок (пруд). Так і виникло поселення. Архіви зберегли його первісні назви: Малий Щеніїв, Запрудьє, Забрудьє і нарешті Забріддя. Село належало до Речі Посполитої, тож шляхтичі вимагали від селян податок. Жителі не хотіли з цим миритися. Зі скаргами вони зверталися навіть до фастівського полковника Семена Палія, який бував у Забрідді, допомагав селянам.

Із 1795 року село перейшло під владу царської Росії, що дуже не сподобалося місцевому населенню, яке на третину складалося з поляків. У 1863-му у Житомирі поляки організували антиросійське повстання, залучивши до нього і жителів Забріддя. У визначений день забрідські хлопці попрямували до Житомира, але дорогою їх затримали жандарми. На допитах вони зізналися, що їхній організатор — житель Забріддя шляхтич Левон Рисінський.

Рано-вранці наступного дня тривожний стукіт розбудив Рисінського у власному будинку. Поки він відчиняв двері, покоївка, яка розпалювала піч, побачивши на столі списки повстанців, хутко кинула їх у вогонь. Не витримавши наруги жандармів, господар покінчив із собою. А в селі нікого не заарештували.

Мешканці Забріддя ніколи не знали панщини. Їхнім укладом життя успішно керувала сільська община. Це подобалося не всім. Особливо ж лютував граф Олізар, який на початку ХІХ століття вирішив загарбати частину землі біля села — урочище Забара. Він самовільно захопив цю землю, обкопав глибокою канавою і використовував у власних цілях.

Щоб повернути свою власність, відібрану нахабним графом, сільські трудівники звернулися до Волинського земського суду, котрий постановив: урочище Забара належить сільській общині. Однак дука не зважав на це рішення. Тоді селяни подали позов до окружного суду. Вердикт губернської Волинської Палати карного та цивільного суду проголосив інше: земля належить графу Олізару.

Не знайшовши правди в Житомирі, селяни звернулися до самодержця всеросійського Олександра ІІ у Санкт-Петербурзі. Вести цю справу в столиці сільська община довірила трьом найосвіченішим жителям села — В. Дідківському, Ф. Корженіовському та Д. Паруцькому.

Урядовий Сенат своїм рішенням від 3 грудня 1873 року відмовив мешканцям Забріддя у позові до графа Олізара, залишивши чинним рішення губернської Волинської Палати, а вимоги скаржників — без наслідків, мотивуючи це тим, що з 1811 року земля належала графу Олізару. Пересвідчившись, що правди і в столиці не знайти, селяни зібрали гроші й сплатили присуджений їм апеляційний штраф у розмірі 2087 руб. 40 коп.

Та були й кращі часи у житті села. У ХІХ-ХХ століттях прославилися місцеві чумаки. До сьогодні зберігся шлях у село Студениця, яким чумацькі валки рушали в далеку дорогу до Криму або Ростова. Нелегким, тривожним, хоча й романтичним називають життя чумаків. Справжнім чумаком вважався той, хто мав не менше півдесятка маж (возів) та волів. По сіль їздили переважно шляхтичі, дворяни, рідше міщани, наймаючи бідних селян погоничами.

Чумацькі шляхи від Студениці вели на Кмитів, Левків, Кодню, Червоне, Володарку, Звенигородку, степом до Берислава, потім — за Дніпро. В Каховці подорожні розділялися на дві частини: одна рушала у Крим по сіль, інша — в Ростов по рибу.

Вночі дороговказом на нелегкому шляху до півострова був Чумацький шлях та найголовніші зірки — Ченіга, Квочка, Чумацький Віз. Протягом дня долали близько 20 верст. Сідає чумак на мажу — і навкруг лине його пісня. Не співали лише на перепочинку.

Під’їжджаючи до соляних озер, випрягали волів — турбувалися, щоб сіль не роз’їла їхні ноги. На кожну мажу навантажували 40-60 пудів солі. Зваживши, накривали її старанно вичиненими і скріпленими між собою воловими шкурами — так оберігали товар від дощів.

Чумаки були щедрими благодійниками і часто приходили на допомогу бідним односельцям, складалися на будівництво місцевої Анно-Зачатіївської церкви…

На подальшу долю селян Забріддя випали революційні події, голодомори, дві світові війни, післявоєнна відбудова… Із покоління в покоління передавали вони любов до рідної землі, до своєї історії, шану до старших.