• Картинка з життя

Коли чоботар стає ювеліром

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

Із часом навіть високої якості взуття потребує ремонту. З осені до квітня у чоботарів триває гарячий сезон.

ОЛЕНА Болог працює у Виноградові приймальницею в одній із майстерень із ремонту взуття. Підприємство заснував її чоловік Олександр, а вона йому допомагає. «У моїй родині шевцювали всі — прадід, дідусь, батько, — розповідає вона. — Я не збиралася освоювати цієї професії, багато років пропрацювала в дорожній службі, але чоботарство таки мене наздогнало. Працюю разом із чоловіком. У дитинстві бачила, як трудився батько. І це не минуло безслідно: з першого погляду на взуття розумію, як його треба полагодити».

Олена розповідає, що жіночих черевичок здають у ремонт набагато більше, ніж чоловічих. Фабричні набійки на підборах стираються або й злітають уже після кількох прогулянок містом. Часто приносять ремонтувати зламані підбори-шпильки, супінатори...

Подружжя Болог охоче радить клієнтам, як уберегти свої черевики та чоботи, аби вони слугували якнайдовше. Перша умова — тримати їх у чистоті. В жодному разі не сушити на батареях, біля обігрівачів. Інакше частих ремонтів не уникнути. Якось їм принесли кілька пар зимового взуття із замші та шкіри, стягненого настільки, що важко було зрозуміти, як таке могло трапитися. Виявилося, сім’я взимку поїхала відпочивати, а туфлі залишили сушитися на балконі. Два тижні світило сонце. Хоч воно було й зимове, шкіра на черевиках зморщилася так, що взуття зменшилося на цілий розмір. Але Бологам вдалося його поладнати — значною мірою й тому, що воно було якісне.

«Отож, — радить Олена, — по можливості уникайте дешевого товару. Хоча ціна аж ніяк не завжди є запорукою якості. До нас приносили черевики, за які жінка віддала три тисячі гривень, проте за тиждень після покупки підбор на них почав хитатися. Звісно, найкраще носиться взуття з натуральної шкіри. Вибрати його сьогодні нелегко, бо є дуже якісні замінники».

Чоботарем може стати аж ніяк не кожний. Бо ця робота вимагає скоординованості й управності рук, а ще доводиться цілий день сидіти на одному місці, мати неабияке терпіння. Подружжя згадує, як до них принесли пару черевиків — добротних, дорогих. Один із них мав пристойних вигляд, а інший був геть погризений собакою. Олександру довелося трудитися як ювеліру, реставруючи кожну застібку, кожну заклепку. Старання не були марні: неможливо було вгадати, котрий із черевиків він відновив. А родина чоботарів була у піднесеному настрої, бо отримала велике задоволення від своєї роботи.