• Про те, що болить

Право піти гідно

Олена БЕГМА.

Тільки вдумайтесь у ці статистичні дані: сьогодні півмільйона українців живуть із невиліковною недугою, що супроводжується вкрай гострим больовим синдромом. При цьому понад 80% таких хворих не одержують належного знеболення.

ЛІКАРІ кажуть, що здорова людина навіть уявити не в змозі онкологічний біль, особливо коли йдеться про пухлини в кістках. Це тортури з тортур. А як на це дивитися рідним, усвідомлюючи свою безпорадність допомогти?

Здавалось би, ну що заважає хоч трішки полегшити страждання таким людям? Адже у світі добре розвинений і налагоджений фармакологічний ринок опіумних знеболювальних препаратів. Їх за лікарськими приписами контрольовано дають пацієнтам із тим, щоб ті принаймні не в муках наближалися до вічності, скільки б часу їм не відвела доля. «Ми не можемо додати днів до життя, але можемо додати життя до днів», — така філософія паліативної допомоги.

Але в нас ведеться не так, як у цивілізованому світі. Десятки тисяч членів родин паліативних хворих, які опинились у такій ситуації, можуть розповісти про сім кіл пекла, які часом їм доводиться проходити у прагненні допомогти рідним — добути знеболювальне.

Причиною складної ситуації є зарегульованість галузі, небажання лікарів виписувати рецепт через острах кримінальної відповідальності. Хоча українське законодавство і дозволяє сімейному лікареві виписувати наркотичні препарати для знеболення на 15 днів, але до МОЗ постійно надходять скарги від пацієнтів, які з різних причин не можуть їх одержати…

Проблему не можуть вирішити і хоспіси — спеціальні установи, в яких паліативні хворі перебувають під постійним наглядом медиків. За стандартами Всесвітньої організації охорони здоров’я, необхідним мінімумом є 100 ліжок для паліативних хворих на один мільйон населення. Отже, для України потреба становить 4 200 ліжко-місць. Тоді як наявні ледь більше тисячі. На всю країну державним коштом обладнано «аж» дев’ять хоспісів, у майже половині областей відкрито спеціалізовані відділення при лікарнях. Але ці заклади фінансуються у жалюгідних обсягах. Хіба що зглянеться якийсь доброчинець, що особисто побачив проблеми невиліковного хворого. Та й така допомога здебільшого одноразова.

Зокрема, на Черкащині хоспісного утримання потребують щонайменше 6 тисяч невиліковно хворих. Облаштування Центру паліативної допомоги в обласному центрі чекали впродовж двох десятиліть. І тільки цього року на базі обласного онкодиспансеру нарешті відкрили хоспіс. Проте коштів вистачило лише… на одне відділення з 10 ліжками. Причому, як мусив із прикрістю констатувати заступник головного лікаря Черкаського обласного онкодиспансеру Володимир Карбівничий, без належного обладнання. У хоспісі бракує медперсоналу. Допомагати доглядати за пацієнтами взялися волонтери…

Держава ніби позавіч пустила цю кричущу соціальну проблему. Де діючі належно фінансовані національні програми, які б полегшили становище паліативних хворих? У щорічних звітах Всесвітньої організації охорони здоров’я є таке визначення — «якість смерті» (the Quality of Death Index). Воно передовсім вказує на рівень паліативної медицини у країні: наскільки вона спроможна забезпечити право хворого піти гідно, а не в муках. На жаль, у цьому рейтингу європейська держава Україна пасе задніх.