Чи загрожує безробіття генофонду нації

Михайло ГУБАШ.

Напередодні нового року Державна служба статистики оприлюднила останні дані, згідно з якими рівень зареєстрованого безробіття в Україні тільки за один місяць (листопад) збільшився порівняно з жовтнем на 9,6% — до 309 тис. чоловік. Це 1,2% населення працездатного віку. Цифра начебто не «вбивча», але так здається лише на перший погляд.

ПО-ПЕРШЕ, реальне безробіття набагато масштабніше, ніж зафіксоване. За даними Держстату, в першому півріччі 2017-го число безробітних серед економічно активного населення (віком 15-70 років) становило майже 1 млн 710 тис., із них 585 тис. проживають у сільській місцевості та понад 1 млн 125 тис. — у містах. Таким чином, рівень безробіття (за методологією Міжнародної організації праці) на селі становив 10,4%, у місті — 9,2%. Для порівняння: у середньому по країнах ЄС цей показник дорівнює 9,5% — від трьох із гаком відсотків у Німеччині аж до 23 у Греції. Але в останній безробіття чи не «ідеологічного» характеру: чимало греків переконані, що мають право взагалі не працювати, тому що саме їхні пращури подарували світові такий соціальний устрій — демократію. Тим паче що там соціальні виплати, зокрема й за рахунок Заходу, дають змогу місцевим жителям байдикувати свідомо, а не вимушено.

По-друге, на одну вакансію, яку в Україні може запропонувати людям служба зайнятості, претендує п’ятеро чоловік. Це офіційна статистика пересічно по країні. На місцях цей показник може бути набагато вищим. Наприклад, у Запоріжжі, за даними обласного Центру зайнятості, в січні 2017-го на одну вакансію було аж... 185 (!) кандидатів. І лише один із них мав шанс дістати роботу.

Напевне, такі цифри налякали Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, який на початку минулого року заявив: «Я не збираюсь утримувати службу зайнятості. Я не збираюсь утримувати безробітних. Я збираюся дати людям нормальну роботу й нормальну заробітну плату... Мені ці байки статистичні не потрібні. Вважаю, що треба змінити модель: з моделі фінансування служби на модель підтримки створення робочих місць».

Золоті слова! Майже як у біблійного героя, який закликав давати нужденним не рибу, а вудку.

Ну і що? Де робочі місця, обіцяні Прем’єром? У Польщі та інших сусідніх державах? Схоже, саме там.

За свідченнями експертів, зокрема й доктора економічних наук Андрія Гайдуцького, Польщі за рахунок українців вдалося поновити зростання працездатного населення. Підтверджують це й тамтешні політики. Так, днями колишній польський президент Олександр Квасьнєвський повідав про вагому роль працюючих в його країні українців: «Перше — вони допомагають нашій економіці. Після входу Польщі до ЄС понад 2,5 млн поляків виїхали працювати, насамперед у Велику Британію, Ірландію, Францію, і, напевне, без наших українських друзів було б дуже важко розвивати будівництво. Це, як на мене, такий вільний ринок праці, де українці знаходять у Польщі хорошу роботу з кращою, ніж у себе, зарплатнею. А для нашої економіки вони дуже важливі... Гадаю, що цей мільйон українців, який тут працює, який заробив гроші й допомагає своїм сім’ям в Україні, — це частина нормальності 21 століття».

«Нормальності» для кого? Для Польщі та країн Євросоюзу? А для України, за рахунок трудових мігрантів якої все більше розвивається економіка Заходу? Відповідь відома: а до вас, в Україну, приїдуть працювати мігранти з Середньої Азії, Кавказу та Близького Сходу. Це нещодавно було темою розмови «Сільських вістей» із заступником директора з наукової роботи Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України доктором економічних наук Олександром Гладуном. Така-от «нормальність», запланована прожектерами-глобалістами.

На жаль, наша держава перетворилася на джерело постачання дешевої робочої сили. При цьому найбільші міграційні процеси відбуваються у Західній Україні, що пов’язано з її географічним розташуванням та найвищим рівнем безробіття. «Сьогодні нікого не здивуєш тим, що молоді хлопці та дівчата, замість того щоб старанно вчитись і здобувати собі висококваліфіковану професію, їдуть до польського пана і працюють щодня за нелюдським графіком на важких та малооплачуваних, за польськими мірками, роботах, щоб після повернення хоч якось прожити у рідній державі. А жінки та чоловіки, які мають сім’ї, дітей, «червоні» дипломи чи навіть звання кандидатів наук, просто в якусь мить кидають усе і їдуть на тяжку працю до Польщі, яка абсолютно не відповідає їхній кваліфікації», — констатує депутат Луцької міської ради Богдан Богонос.

Але ж, окрім Польщі, українці масово виїздять на заробітки до інших країн ЄС та Росії. І це — на тлі подальшого зубожіння люду в Україні, який пригнічують низькими зарплатами та мізерними пенсіями, «добивають» грабіжницькими тарифами на комунальні послуги, захмарними цінами на харчові продукти, не кажучи вже про «райдужні» перспективи так званої медичної реформи…

«Можу сказати однозначно: влада Гройсмана та Порошенка свідомо чи несвідомо працює на знищення нашого генофонду та українців як нації. Або ж просто є мовчазним статистом і не має жодного бажання зупинити руйнівні соціальні процеси, які відбуваються в Україні», — не стримує емоцій Богдан Богонос.