• З літопису наших днів

Свято для всіх

Олексій ЯРОВИЙ.

Донецька область.

Фото автора.

Уявіть собі чорне розгасле поле без снігу, яке прострілюється, сирі сутінки, що, здається, заповзають за комір, окопи, траншеї, землянки, в одній із яких, коли трішки відхилити ковдру на вході, заблимає жовте світло... В такому невеличкому бліндажі, виритому на «нулі», наші воїни і проводять усі новорічні свята.

_{А на нулі, як на нулі}

САМЕ про ці позиції, де між українськими бійцями та сепаратистами — лише кількасот метрів поля та байраків, співає відома автор-виконавець пісень про війну Світлана Касьяненко: «А на нулі, як на нулі...». Наше розташування не дуже вигідне, бо згори вниз, звісно, зручніше стріляти, ніж знизу вгору. Про це знає командування з великими зірками на погонах, і за всіма законами війни воно має дати команду наступати. Нехай не з гучними криками «слава», а нишком, по-пластунськи, повзти вперед, аби метр за метром «віджимати» в окупантів нашу землю... Наступати, а не терпіти, коли ворог гатить по тобі з усіх калібрів, а ти, стримуючи матюки, просиш дозволу на вогонь у відповідь. Бува, коли дуже припече, його таки дають. Тоді вже хлопці, як кажуть, відводять душу.

Особливо гаряче було у перші дні, коли рота під командуванням Кріпиша щойно зайшла на ці опорні пункти. Бракувало техніки, катма тепловізорів. Ворог вирішив уночі деморалізувати новоприбулий підрозділ. Зазвичай вони роблять це так: підійдуть зненацька, закидають траншеї гранатами й відходять у свої бункери. У наших —«200-ті» й «300-ті» та ще депресія, яку породжують втрати.

Але Кріпиша врятувала його інтуїція, загострена війною. Він зателефонував волонтерам і попросив «теплика»... Близько двадцяти диверсантів підкралися зовсім близько, коли їх виявив тепловізор. На відеозаписі видно, як ворог тікає полем, тягнучи вбитих і поранених.

Але напередодні Старого Нового року на позиціях тихо. Можливо, ворог також вирішив святкувати.

_Кріпиш

ЗА ТРИ роки війни він навоювався під зав’язку: був в Авдіївці, Тоненькому, Пісках, на Опитному, «Зеніті», шахті «Бутівка».

Служив і раніше. У званні прапорщика Віктор Ярославович командував на острові Зміїний. За хорошу службу його нагородив президент Ющенко. Трапилась тоді кумедна історія. Їх вишикували, зачитали указ, що мовляв, такий-то прапорщик нагороджується президентським годинником. Але чиновник, що мав подати нагороду главі держави, який прилетів на острів, винувато кліпнув очима: «Вибачте, забув. Іншого разу вручимо». Вручають і до сьогодні.

Відслуживши на Зміїному не один рік, Віктор вирішив, що час перебиратися на материк. Переводити його не хотіли, довелося звільнитися. Бачачи, як розвалюють армію, розпродують, ріжуть на брухт нову техніку, прапорщик не шкодував, що став цивільним.

А за якихось чотири роки почалася війна, Віктора мобілізували. Вдома залишилися дружина, дві доньки... Час, коли виростала старша, він проґавив, бо був на Зміїному, тепер виходить, що не бачить, як дорослішає меншенька. Однак саме за майбутнє доньок він і пішов воювати.

Побачивши війну в усіх її виявах, увесь героїзм і бруд, він розуміє, що обманув дружину, пообіцявши скоро повернутися. Не може він цього зробити, бо готує молодих бійців, вкладаючи в них і розум, і душу. То як він після цього скаже їм: «Ви воюйте, а я додому»?..

_{Щедрий вечір у бліндажі}

ВІЙНА — несправедлива штука. Зокрема й у тому, що хтось сидить у землянці біля буржуйки, в якій потріскують дрова, й куштує щедру кутю, а іншому випало стояти на чатах з дитячим малюнком під «броником» і вдивлятися в темінь, де зачаївся ворог. Його не видно, але він є. Аби диверсанти не закидали хлопців гранатами, необхідно вслухатись у нічну тишу. Важливо не пропустити виліт міни, що може сюди поцілити. Сорок днів тому така залізяка вбила Копченого. Їх стояло шестеро, а смерть судилася одному. Кріпиш, який поїхав ховати свого воїна, ніколи не забуде слів матері полеглого: «Синку, ти не винний у його смерті, така судилася доля... Ти інших бережи».

Він це робить повсякчас. А допомагають йому... гуси. Вони з якихось немислимих вібрацій землі передчувають обстріли, попереджають ґелґотанням. Містянин до мозку кісток Кріпиш виявився непоганим фермером. У «хліву» в нього підсвинок — єдиний вартовий, жартує, який чатує цілодобово. У загороді шестеро гусей. Було більше, але на свята ротний роздав кількох по опорних пунктах.

Якщо у нас АТО, то у тих, хто через поле, — війна. Там оголошено військовий стан, запроваджено комендантську годину, збудовано лінію оборони, бункери, де все залито бетоном... Наші ж хлопці свою лінію рили самі, без інженерних військ і техніки. Ломами, кайлами, лопатами довбали кам’яну брилу Донецького кряжу. «Лупали сю скалу» до них, розколюють її кайлами й зараз. Бо чим глибше в землю, точніше, у камінь, вгризешся, тим більше шансів повернутися з війни живим.

Цими зашкарублими від війни і праці руками бійці у Щедрий вечір накладають собі кутю. Тут є роботящі й ледачі, сміливі й не дуже, мотивовані патріоти і байдужі... Яких призвали військкомати, такими людьми й командує Кріпиш. І свято — воно теж для всіх.