• Забуттю не підлягає

Щоб пам’ять жила

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

Днями на околиці Лозової, яку розрізає Зайцева балка, біля Гайдамацького Хреста, при світлі факелів єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор відправив поминальний молебень. Саме тут сто років тому відбувся перший бій військ УНР з більшовицькими підрозділами, які вдерлися в Україну з півночі.

ОКРІМ українського духовенства, на пам’ятному заході були присутні громадські активісти, добровольці, воїни — учасники нинішньої українсько-московської війни, члени історичного клубу з Лозової. Усі, хто виголошував промови, вказували на паралелі тієї війни, яку нав’язала Українській державі більшовицька Росія, і нинішньої, гібридної.

Одразу після перемоги жовтневого перевороту в Петрограді більшовики намагалися захопити владу і в Києві. Однак зазнали поразки. Тож, полишивши столицю, створили свій уряд у Харкові та, підтримувані російським військом, зброєю і грошима, затіяли війну проти Української Народної Республіки. До речі, Ленін спочатку визнав УНР, а опісля оголосив ультиматум Центральній Раді.

Бій під Лозовою і Крутами — це ідентичні історичні події. У грудні 1917 року на Україну посунув 30-тисячний корпус російських більшовицьких частин під командуванням Антонова-Овсієнка. Якщо війська Муравйова рушили через Крути на Київ, то росіянин Микола Руднєв повів свої підрозділи на Лозову — залізничну станцію, забиту ешелонами з продовольством. Більшовики захопили Лихачове, Краснопавлівку і Панютине та підійшли до Лозової, яку почали обстрілювати з гармати. Але на підступах до станції вони наразилися на запеклий опір невеликих загонів Лозівського Гайдамацького куреня і Павлоградського Вільного козацтва. Попри значну перевагу в чисельності й озброєнні росіяни змогли розгромити оборонців станції лише на третій день безперервних боїв. Вибиті з Лозової козаки й гайдамаки провели контрнаступ і знову захопили станцію, утім, ненадовго... Останній бій воїнів УНР відбувся на місці сучасного парку Перемоги і тривав кілька годин.

Більшовицькі зайди ніколи не поважали полеглих. Загиблих закопали просто у сніг. Навесні перенесли й скинули у найближчі рівчаки. Частину пізніше перепоховали на лозівському цвинтарі. А Гайдамацького Хреста на місці бою встановили аж 1991 року.

Спроба поставити пам’ятник за рік до того виявилася невдалою. Скликані владою комуністи, перевдягнена у цивільне міліція і співробітники КДБ заблокували патріотів на мосту. Ініціаторів встановлення Хреста жорстоко побили. Але рік по тому зусиллями небайдужих українців все ж з’явився дерев’яний пам’ятний знак. Його кілька разів псували вандали, тому місцеві патріоти встановили довговічніший — залізний монумент. Він розміщений на насипному кургані. На камені біля підніжжя хреста — табличка із присвятою «Героям України».

Щодо Миколи Руднєва, то після захоплення Лозової, а пізніше Павлограда його кар’єра пішла вгору. Він навіть обійняв високу посаду в так званій Донецько-Криворізькій республіці, яка потім була взірцем для заколотників усіх мастей проти Української держави, навіть у наші дні. Згадаймо південно-східну українську республіку (у народі ПІСУАР), яку намагалися створити після Помаранчевої революції. Ідея нинішньої Новоросії теж звідти. Все це і сто років тому, й нині робиться руками Кремля та його посіпак.

Микола Руднєв згодом загинув неподалік Царицина. Поховали нібито у Харкові на площі його імені, а на могилі встановили бронзовий пам’ятник. Чому нібито? 30 листопада 2017 року на засіданні Міської комісії з питань топоніміки та охорони історико-культурного середовища, після того як площа була названа на честь героїв Небесної Сотні, було прийнято рішення про перепоховання Руднєва на одному з кладовищ Харкова. Але під час шурфування місця поховання під могильною плитою нічого, окрім сміття, не знайшли. Тепер буде складено відповідний акт, на підставі якого Мінкультури має змінити статус цього «поховання». Невдовзі ніхто й не згадає, хто такий Руднєв...

А пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну біля Зайцевої балки, житиме, поки існуватиме Українська держава. Є кому її берегти.

На фото автора: біля Гайдамацького Хреста.