• Слід на Землі

Степовий Гомер козацької України

Володимир БУРБАН.

Цього року виповнюється 215 літ од дня народження Остапа Микитовича Вересая — легендарного українського кобзаря, славетного виконавця народних дум і пісень.

ТОГО вечора аристократичний Петербург, пересичений гастролями європейських знаменитостей, був незвичайно вражений. У так званому «Благородному собранії» понад 700 осіб захоплено вітали заворожуючий спів 68-річного «малоросійського старця» — Остапа Вересая. Концерт, у якому брав участь і український хор під орудою композитора Миколи Лисенка, пройшов із небаченим успіхом. Із рук великих князів Сергія та Павла виконавець одержав срібну табакерку. «Викликам Вересая і улаштовувача концерту п. Лисенка не було кінця» — писала газета «Киевский телеграф». Слухали віртуоза-кобзаря і композитори П. Чайковський та М. Римський-Корсаков. Про унікальний талант українського музиканта сповіщали періодичні видання Франції, Німеччини, Англії, Австрії, Польщі, Чехословаччини. Інтелектуальна Європа була у захваті. Професор Луї Леже під враженням кобзарських пісень пропагував у Франції українську культуру, навіть читав курс української мови. А вченого Альфреда Рамбо вразило, що Вересай «брав на своїй кобзі найхимерніші ноти».

Бог дарував українському самородкові високу долю і довге життя, не полишене і важких випробувань. Народився Остап у селі Калюжинці на Чернігівщині у родині «каліки перехожого» — незрячого Микити Григоровича Вересая, який управно грав на скрипці, заробляючи на шмат хліба. У чотирирічному віці хлопчик осліп. Ставши дорослим, він не раз повторював: «Дорожче очей нема в світі нічого». Остап рано виявив потяг до музики і співу. Спочатку проходив науку в рідного батька, затим навчався у старого кобзаря Семена Кошового, а згодом іще у трьох бандуристів та лірників. Понад 70 років мандрував містами і селами України, співаючи на ярмарках, весіллях та вечорницях. Йому пощастило у подружньому житті. Його дружиною стала вдова Пріська Сенчук, яка гарно співала і танцювала, мала добру й веселу вдачу. Зізнавалась: «Одружила мене із цим дідом його бандура: як прийде до мене сватати, до й вижену, а як заграє на бандурі, до й заверну…». Цю пару увінчав у своєму вірші «Любов Вересая» поет Максим Рильський, який назвав кобзаря «Гомер наш степовий».

Творчість Вересая була відома Т. Шевченку, який подарував йому свого «Кобзаря» з дарчим написом: «Брату Остапу Вересаю від Т. Шевченка». Іван Франко присвятив кобзареві окреме дослідження. Життєвий і творчий шлях Вересая досліджували Павло Чубинський, автор Українського гімну, та Софія Русова, громадська діячка, член Української Центральної Ради.

Та особливу роль у житті Остапа Микитовича відіграв композитор Микола Віталійович Лисенко. Він опікувався організацією його концертів, записував його пісні та думи, зокрема «Пісню про Правду і Неправду», в якій є особливо пекучі рядки:

Тепер уже правда

у панів у недолі,

А щира неправда

у добрій волі!

Тепер уже правда,

правда помирає,

А щира неправда

весь світ пожирає!..

Саме за виконання цієї пісні після повернення з Петербурга Остапа кинули у в’язницю в Прилуках. Врятував кобзаря подарунок великих князів — іменна табакерка, яку Остап називав відтоді своїм «пашпортом».

У репертуарі Вересая були такі шедеври народної творчості, як думи «Про Федора Безродного», «Як три брати з города Азова втікали», «Невольницька», «Дума про бурю на Чорному морі», «Проводи козака», «Про бідну вдову і трьох синів», а також народні пісні, церковні псалми. Він був автором і виконавцем так званих жебринок, сатиричних, побутових, танцювальних і жартівливих пісень. Переливав у спів біль душі, розіп’ятої на хресті мук і соціальної несправедливості. Пекла у серці втрата Україною козацької волі та гідності. Його трохи хриплуватий спів (а з молоду мав високий тенор) проймав до глибини душі. «Плачуть навкруги та й годі» — казав Остап Микитович після своїх виступів.

У житті відзначався соковитим, а іноді й приперченим гумором. Мав благородне високе чоло, аж до старих літ — жодної сивої волосини, тільки бороду присипало сріблом. Помер наприкінці квітня 1890 року в с. Сокиринцях (нині Срібнянського району Чернігівської області). На його могилі поставлено дубовий хрест із написом: «Остап Вересай. 87 лет от роду».

Наш славетний степовий Гомер — водночас і образ, і символ України. Він перейняв естафету кобзарів козацької доби, Запорозької Січі, усім єством відчував подих минулого і злощастя московського гніту. Пам’ять про його мистецтво не до шмиги нинішнім забудькам, але в гущі народу завжди звучатиме відгомін його сонячного піснеспіву.