• Тим часом

Порожня колиска

Олена ГОРБУНЬ.

Вінницька область.

Україна безлюдніє. Із карти Вінниччини, за даними головного управління статистики області, за роки незалежності знято з обліку 12 сіл та селищ: три у Погребищенському районі, два — у Козятинському, по одному в семи інших районах.

І ОСЬ ЗНОВУ сумна новина. Ще одного мальовничого села — Тельмана — незабаром не стане у Липовецькому районі. Сьогодні там немає жодного мешканця, хоча 2001 року проживало 12 осіб.

— Колись у цьому селищі діяв радгосп, який підпорядковувавсь Іллінецькому району і спеціалізувався на селекційній роботі, — розповідає голова Скитківської сільради Олег Слободянюк. — У Тельмані були гарні клуб, школа, гуртожитки. Працювали магазин, розвивалися ферми. Село було сповнене життєвої енергії. Влітку панувала особливо весела атмосфера — до Тельмана приїздили студенти. Сьогодні про ті часи нагадують лише руїни студентського гуртожитку й занедбаний стадіон. Жодної цілої хати! Все занепало.

Вісім років тому із Тельмана виїхала остання мешканка. Щоб купити продукти, бабуся ходила навпрошки у сусіднє село — Скитку, що за два кілометри. Звідти до неї навідувалися медичні працівники. Врешті-решт діти забрали матір до себе у місто. Як вона не хотіла цього, але сили полишали стареньку. Новосели сюди не їхали.

Відтак сільська рада підготувала й передала до Липовецької районної ради звернення про ліквідацію селища. Після відповідних процедур остаточне рішення приймуть депутати Верховної Ради. Затим інформація про ліквідацію села Тельмана з’явиться на офіційному сайті Верховної Ради.

Сумна доля чекає, найімовірніше, і мальовниче село Гулі у Хмільницькому районі, де нині мешкає лише один чоловік. Із Гулями пов’язана дивовижна історія. Колись воно було улюбленим селом Устима Кармалюка. Сюди, подейкують, він зі своїми товаришами звозив відібране у панів і ділив на невеликі частини, які роздавав тим, хто найбільше бідував. Про Гулі навіть зняли фільм «Втрачений рай», він став переможцем міжнародного фестивалю екранних мистецтв.

Останній житель Гулів — 75-річний Петро Краснопольський — мешкає у батьківській хаті. Дружина із доньками та шістьма внуками — в сусідніх Думенках.

Сьогодні тих, хто приїздить подивитися на «кармалюкове» село, зустрічає іржава табличка з назвою. Дорога вся в ямах та вибоїнах. Щоправда, поля навкруги засіяні — в оренді агропідприємств. Ремонтувати дорожнє покриття, яке розбивають багатотонні вантажівки, господарі сільгоспфірм не квапляться. Дорогу взимку замітає, й Гулі тижнями відрізані від цивілізації. Влітку хати ховаються в бур’янах. Точніше, не хати, а те, що від них залишилося. Злодії, коли знають, що у селі ніхто не живе, навідуються у пошуках брухту, годящих будматеріалів. Їх ніхто не зупиняє. Гнітюча, мертва тиша…

Скільки таких сумних чорних цяток на карті нашої країни? Десятки? Сотні?

Заїжджена фраза про село — колиску України — спадає на думку, коли тихої днини мандруєш порожніми вулицями. Десь поскрипує зірвана з петель хвіртка. Здається, то хилитається ота сама колиска. Порожня…