• Забуттю не підлягає

Один із мільйонів

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Про долю Миколи Васильовича Молодика мені повідала Наталія Нестеренко — сільська вчителька із села Новогупалівка Вільнянського району. Мудрий педагог, палка патріотка України, Наталія Володимирівна не обмежується шкільною програмою, а веде з дітьми пошукову роботу. Розповідь про життя сільського вчителя Миколи Молодика — одне з таких досліджень.

МИКОЛА Васильович Молодик народивсь у селі Новогупалівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Вільнянський район Запорізької області) у родині селян-середняків. Здобув початкову освіту в чотирикласній церковнопарафіяльній школі, затим навчавсь у семирічній професійній школі у Запоріжжі. Пізніше у педагогічному технікумі опанував фах учителя молодших класів. Напередодні війни він, закінчивши математичний факультет Дніпропетровського університету, працював у цьому місті за спеціальністю.

З початком війни Молодика призвали до війська, але незабаром він потрапив до фашистського полону, звідки його звільнили як місцевого мешканця.

Після визволення території Микола Васильович учителював на Дніпропетровщині. У 1944 році за вигаданим звинуваченням у причетності до ОУН його засуджують до 20 років і засилають на Колиму. Згодом термін зменшують до 10 років, а ще через три переводять на поселення. Тільки у 1956-му Миколу Васильовича реабілітували й він повернувся в Україну.

У родині дочки та онуки — Валентини Миколаївни Левкової та Олени Юріївни Комаренко із Запоріжжя зберігаються спогади Миколи Молодика, які він записував у 1980—1990 роках.

Ось як згадує Молодик старт прискореної колективізації, що перетворилася на комунізацію (цитати наводимо мовою оригіналу). «Началась кампания по вовлечению крестьян в колхоз, так называемая сплошная коллективизация и ликвидация кулака как класса. Каждого учителя прикрепили к определенному участку села, мы должны агитировать крестьян вступать в колхоз; так агитировали больше месяца, но никто не хотел вступать. Только когда началась кампания раскулачивания, и по всему селу раздавались плач, вопли и причитания вывозимых в дальние края людей, селяне сдались. На собраниях применили повсеместно метод голосования — против. Председатель собрания говорил: «Кто против вступления крестьян в колхоз?» Если поднять руку, значит, ты против коллективизации, а значит, — и против советской власти. Никто руки не поднимал. Председатель оглашал: «Собрание решило единогласно вступить в колхоз».

Місцева влада, яка на 20 січня 1930 року повідомила про колективізацію 15 відсотків селянських господарств, 1 березня вже бадьоро назвала цифру 62,8. Село ж поринуло у вир самознищення: терміново продавало або забивало худобу, ховало чи псувало реманент.

У березні сталінське керівництво — у зв’язку з численними випадками антирадянських виступів селян — здійснило маневр із перекладання відповідальності за «викривлення партійної лінії у колгоспному русі» на місцеві партійні й радянські органи, щоб вони трохи «поостыли от головокружения от успехов»: «Пришло распоряжение, что птицу обобществлять не надо и в хозяйстве можно держать одну корову и свиней; крестьяне начали забирать положенное назад», — згадує автор мемуарів. У багатьох селах розпочався зворотний масовий вихід із колгоспів: восени 1930 року там залишилось менше третини селянських дворів, переважно незаможницьких.

У червні 1932 року Микола Молодик, поєднавши долю з випускницею Корсунського педтехнікуму Марусею Столбовою, привіз дружину до батьків у Новогупалівку. Автор пише: «Жили, как и все тогда, бедно, впроголодь, так как за работу колхозникам почти ничего не платили и не давали хлеба на трудодни, все вывозили: зерно, мясо, масло, хлопок, лен, кожу, меха и многое другое (в основном, сырье). Магазины сразу опустели, цены сильно повысились. Стало очень тяжело жить — ни свадеб, ни крестин, ни именин — ничего. Жизнь словно замерла».

Спогади вражають своєю правдивою трагічністю: «1933 год! Год народного горя — искусственного голода. У крестьян выгребли хлеб вчистую. Уже с осени народ начал голодать, а в середине зимы, особенно к весне, поголовно вымирать. В магазинах хлеб не продавался. Рабочие получали по карточкам небольшое количество хлеба и кое-как, впроголодь, могли выжить, а крестьянам негде было достать и купить. Нам, учителям, выдавали на месяц (за деньги) по 8 кг муки черной, с отрубями вместе, да бутылку постного масла. Булка хлеба стоила нашей с женой месячной зарплаты, а в магазинах только по карточкам, но у нас, учителей, карточек не было. На столе в основном стояла мучная затируха, немного приправленная постным маслом.

Голодные ученики не в состоянии были воспринимать учебу. Ходили в школу только потому, что для них организовали школьные завтраки, состоящие из мучной с отрубями затирухи. На переменах неслышно было ни детского шума, ни беготни. Дети сидели пригорюнившись, не шевелясь. Кое-кто из учителей как и дети начал припухать. У Маруси не было в груди молока, чтобы кормить новорожденного ребенка. Мы потеряли любимого сыночка, его не стало, умер от голода…»

У спогадах учителя Молодика багато хвилюючих сторінок. Він один із мільйонів людей, кого ставили на коліна. А хіба не робили це протягом століть з усією Україною? Але вона щоразу спинається на ноги і йде далі. Треба все пам’ятати, щоб встояти, не повторювати помилок і перемогти.