• Про те, що болить

Чому так сумно?

Еміль ДУБРОВ.

ЦИМИ днями виповнюється чергова річниця найзапекліших протистоянь на Майдані. З яким захватом світ спостерігав, як беззбройний народ протистоїть укомплектованим до зубів «беркутівцям», і гордість сповнювала душу, що це мій народ! Це українці — горді нащадки запорозької вольниці і Холодного Яру, незламні і волелюбні!

Та так було... І чим більше днів минає з дня перемоги Майдану, тим сумніше стає на душі. Якщо раніше хотілося кричати на весь світ: «Я українець!», то за чотири роки — минулося... Кричати вже не хочеться. Ще чотири роки тому навіть уявити не міг, що писатимуть про людей, які виживають замість жити. Що українське громадянство стане розмінною монетою в руках ділків од влади. Гадки не мав, що країною правитиме не закон, а беззаконня і управлятимуть всіма цими процесами люди, яким довірливий народ добровільно віддав у руки державницьке кермо і які європейську державу перетворюють на країну третього світу...

_{* * *}

Чому так сумно, так душа болить?

Чому не тішить серце день погожий?

Чому?.. Чому, хай Бог мене простить,

Життя людей стає

на пекло схожим?!

Чому щодня стає все гірш і гірш?

Чому все більше сиріт в Україні?

Чому життя не ціниться ні в гріш,

А наші душі поглинають тіні?..

Чому ніяк не визнаєм війни?

Чому в селі у кожнім, в кожнім місті,

Не відчуваючи ніякої війни,

Загиблих називаєм... «Грузом двісті»?!

Чому?.. Чому, коли прийшла біда

І треба Батьківщину боронити

(Бо в наші землі вдерлася орда),

Своїх від ворога

не можем відрізнити?!

Чому чиновники нахабно все крадуть,

Уже і так наївши добрі пики,

І не спіймати їх! Вони неначе ртуть!..

Безсовісні, бездушні і безликі!

І ані сорому, ні почуття вини,

На Пагорбах ростуть грибами

«хАтки»...

Я не здивуюся, якщо за час війни

Багато з них подвоять свої статки!