• Слава і біль України

Не міг вчинити інакше

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

Нещодавно у містечку Рахів з’явилася вулиця імені Героя Небесної сотні Петра Мироновича Гаджі. На подвір’ї школи №1, де він колись учився, є меморіальна стела з його ім’ям. Ще одна присвячена теж випускникові цієї школи, загиблому на Донбасі, Олексієві Калинюку.

ВОНИ не були ровесниками. У різні роки вийшли зі стін школи, але у важкий час, не вагаючись, добровільно стали на захист Батьківщини. Це не просто збіг. Такими їх виховали родина і школа.

Рахівська школа №1 розпочала свою діяльність ще у 20-ті роки минулого століття. За Карпатської України тут була гімназія. Закарпаття пам’ятає славних патріотів — викладачів цього закладу. І нині батьки прагнуть, щоб їхні діти навчалися саме тут. Зараз у школі 969 учнів, хоча її площа розрахована на значно меншу кількість. До того ж заклад не має ні свого стадіону, ні просторого под-вір’я. Водночас решта навчальних закладів, як кажуть, «недозавантажені».

Коли розпочались протести у Києві, чимало старшокласників виходили на рахівський Майдан. Директор школи Ольга Фріндт та її заступник Марія Шмиг згадують, що місцеві владці через це виказували своє невдоволення вчителям. Показуючи фотографії з міського майдану, на якому стояли учні школи №1, запитували: як ви, мовляв, поясните те, що ваші вихованці залучені до «протиправних» подій?

…Петро Гаджа прийшов до школи у Рахові у сімдесяті роки минулого століття. Закінчивши сьомий клас, переїхав із мамою та старшим братом на Полтавщину. Здобував фах у Новоросійській мореходній школі, ходив у далеке плавання. Згодом працював на німецькому підприємстві — плавучому рибопереробному заводі. Після одруження переїхав до Києва, де став підприємцем — зайнявся вантажоперевезеннями. Незабаром до нього приєднавсь і старший брат.

Як тільки завирував Євромайдан, Петро вливсь у лави Самооборони. Брати жили у наметовому містечку, щоночі виходили на вулиці розвідати, де розташувалися «тітушки», міліція, а де можна безперешкодно пройти. Рідні просили Петра хоча б зрідка приходити додому відпочити, не ризикувати своїм здоров’ям, адже він хворів на цукровий діабет. Проте чоловік і слухати про це не хотів. «Не переживайте, ось переможемо, тоді й відпочинемо», — відповідав щоразу. На Майдан приходила і його мати Марія Миколаївна, приносила гарячу їжу, підбадьорювала протестувальників. Під час однієї з атак «беркутівці» закидали майданівців газовими гранатами. Петро, надихавшись отруйного повітря, знепритомнів. Побратими відвезли його до лікарні. Місяць мужній чоловік боровся за життя. Була домовленість про його лікування за кордоном. Але він його не дочекався — 22 березня помер.

На прохання матері Марії Миколаївни Петра поховали у Рахові — на рідній йому землі, серед своїх. «Він був дуже-дуже добрим, — згадує братова дружина Ганна Василівна. — Людяним, доброзичливим. Легко всім прощав».

Земляки присвячують Петрові Гаджі вірші, пам’ятні знаки на його честь відкрили у селі Бутенки на Полтавщині, у Києві. Обеліск на честь Небесної сотні з усіма іменами височить у селі Луги Рахівського району.