• Геополітика

Нам своє робить

Михайло ГУБАШ.

З 16 по 18 лютого у німецькому місті Мюнхен відбулась чергова конференція з питань безпеки. Цей захід було започатковано 1963 року. Спершу на нього збиралися лідери Північноатлантичного альянсу. Але від початку 1990-х коло його учасників істотно розширилось, а до порядку денного увійшли питання глобальної безпеки. За рівнем представництва і вагомістю питань, що виносяться на обговорення, Мюнхенську конференцію оглядачі порівнюють з економічним форумом у Давосі.

ТОЖ не є дивиною, що Петро Порошенко як Президент воюючої країни вже чотири роки поспіль відвідує міжнародний безпековий конгрес. Загалом у триденному заході взяли участь близько 30 глав держав і урядів, а також понад 100 міністрів іноземних справ і міністрів оборони. Зрештою поряд із майже 30-ма панельними дискусіями у конференц-залі, в приміщеннях готелю «Bayerischer Hof» відбулось понад тисяча двосторонніх зустрічей.

Петро Порошенко, зокрема, зустрівся з генсеком ООН Антоніо Гуттерішем, з очільником НАТО Єнсом Столтенбергом обговорив питання поновлення співпраці з альянсом, реформи та гроші для України були темою його розмови із президентом Єврокомісії Жан-Клодом Юнкером, Терезі Мей наш чільник подякував за участь Великої Британії у спільних навчаннях, із головою Пентагону Джеймсом Меттісом порадився про співпрацю у військово-технічній сфері, а на зустрічі з делегацією Конгресу США порушив питання посилення санкцій проти Росії. Також зустрівся з прем’єр-міністром Польщі Матеушем Моравецьким, з яким обміркували зміни до сумнівного закону про Інститут національної пам’яті та заяву з оцінкою діяльності Богдана Хмельницького.

Тобто якщо судити за кількістю «високих сторін», з якими вдалося зустрітися, роботу української делегації можна було б уважати успішною. А щодо позитивних для країни результатів виникають великі сумніви. Принаймні запланована і про-анонсована зустріч у «нормандському форматі» так і не відбулась. Нічим хорошим не закінчилися перемовини міністра закордонних справ Павла Клімкіна з його російським колегою Сергієм Лавровим про розміщення миротворчих військ ООН на всій окупованій РФ території Донбасу. «Не договорилися ні до чого», — підсумував Клімкін. Не став центром уваги на конференції і виступ П. Порошенка, який відбувсь у напівпорожньому залі. Причому це не було «бойкотом», радше виявом байдужості. Просто на тлі світових безпекових проблем українське питання видалось нецікавим більшості учасників форуму.

Сьогодні конфлікт на Донбасі Європу не так жахає, як загроза ядерної війни. Нині, вперше від часів холодної війни, про неї говорять як про реальну небезпеку. Саме ця тема була провідною на цьогорічній Мюнхенський конференції. Причому йдеться не тільки про КНДР, яка лише намагається увійти до «ядерного клубу», «лякаючи» США та сусідні країни, а й про Росію, яка, порушивши свої зобов’язання, розпочала випробування нових крилатих ракет середньої дальності, пристосованих під ядерну боєголовку.

Автори доповіді, підготовленої для конференції, цитують американського експерта із зовнішньої політики Джона Ікенберрі: «Найпотужніша держава світу почала саботувати світовий порядок, встановлений нею ж самою». Для європейців це серед іншого означає необхідність більше, ніж раніше, піклуватися про власну безпеку.

Непокоять світ і загрози з боку терористичних угруповань на Близькому Сході, й глобальні кібератаки з фейковими новинами та пропагандою, і начебто переможена ІДІЛ, і ситуація в Сирії та Ірані, війна у Ємені, конфлікт Саудівської Аравії та Катару... Навіть проблеми екології і змін клімату в глобальному вимірі здаються світу більшою загрозою безпеці, ніж «українське питання», а нинішньої «стабілізації» на лінії зіткнення на Донбасі цілком достатньо, щоби відкласти його у довгу шухляду.

Втім, для міжнародної спільноти чи не єдиною українською темою, яка й досі викликає зацікавленість, залишається проведення в країні реформ. Ось як про це сказала глава МЗС Канади Христя Фріланд у виступі на «українському ланчі», організованому Фондом Пінчука: «Не робіть реформ для нас. Зміни потрібні українцям для себе і для України. Це не якась ласка, яку українці мають робити для Заходу». Міністр певна, що завдання реформувати країну цілком реальне: «Українці були серед тих, хто заснував Канаду понад 100 років тому. Вони вміють побудувати велику країну».

Такі слова, звісно, надихають. Але реалії сьогодення мало кого можуть потішити. І вкотре стає зрозумілим, що порятунок потопаючих покладається на них самих. Тож нічого не залишається, як засукати рукави та самим перти плуга реформ — справжніх, а не половинчастих, а то й фейкових, для галочки.