• Відлуння

Не опускати рук

Катерина СІПАКОВА,

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На фото Леоніда Логвиненка: річниця Майдану в Харкові.

20 ЛЮТОГО країна вшановувала пам’ять Героїв Небесної сотні. З самого ранку на майдані Незалежності у Києві зібралися рідні та друзі загиблих майданівців. Вони стали живим ланцюгом на вулиці Інститутській, неначе продовживши алею Героїв Небесної сотні. Протягом усього дня кияни клали квіти до місць загибелі мітингувальників, запалювали лампадки, розвішували паперових янголів на деревах біля каплиці, хреста та меморіалу Небесної сотні.

Прийшов вклонитися пам’яті загиблих і священик Іван Сидор. Саме він бив у дзвони Михайлівського собору в найтривожніші моменти Євромайдану. Востаннє до цього набат монастиря лунав у ХІІІ ст., коли Київ атакували монголи.

«Намагався бити у великі дзвони. Хотів, щоб було чутно якнайдалі», — згадує отець Іван.

За десять днів до того саме за цими церковними мурами ховалася від «Беркуту» молодь, котру жорстоко розігнали вночі на центральній площі. Пізніше до Михайлівського Золотоверхого зносили поранених, у храмі облаштували операційну. У соборі відспівували й перших загиблих звитяжців. Отець Іван розчарований, що досі не покарано вбивць, а реформи не посприяли піднесенню життя людей. Але він радить не зневірюватись. «Коли руки опустиш, легше не стане», — каже Іван Сидор.

Цього дня були підбиті підсумки Міжнародного відкритого архітектурного конкурсу і проектів музею Революції гідності. Переможницями стали львів’янки Ірина Волинець та Марія Проник, робота яких була визнана журі найкращою серед дев’яти інших фіналістів. За задумом архітекторів, головним акцентом меморіального комплексу будуть дерева. Зокрема, обабіч алеї Героїв Небесної сотні висадять 107 лип — на згадку про кожного загиблого, а її символічним закінченням стане сад, місце відпочинку між майбутнім музеєм Революції гідності та Міжнародним центром культури та мистецтв.

_{* * *}

У ДЕНЬ ГЕРОЇВ Небесної сотні на вечірнє віче біля пам’ятника Кобзарю в Харкові зібралися громадські активісти та небайдужі містяни. Після його закінчення люди вишикувалися в колону та пройшлися центром міста, розгорнувши стометровий стяг. Біля пам’ятника тим, хто загинув за волю України, учасники ходи проспівали «Вічную пам’ять».

Якщо 20 лютого чотири роки тому в Києві Євромайдан фактично переміг, то на сході, у столиці Слобожанщини, ситуація загострювалася. 22 лютого 2014-го у Палаці спорту зібралися прихильники Януковича. У президії разом із губернаторами прикордонних з Україною російських областей засідали з георгіївськими стрічками на грудях нинішній мер Харкова Геннадій Кернес та екс-губернатор області, а нині депутат ВР Михайло Добкін. З перехоплених українськими спецслужбами телефонних переговорів українських сепаратистів з російськими чиновниками стає зрозуміло, що на цьому збіговиську, якби там тоді з’явився Янукович, було б проголошено сепаратистську «ХНР» — харківську народну республіку. Ще однією причиною непроголошення «республіки», окрім втечі тодішнього президента, стало те, що перед Палацом спорту зібралося 30 тисяч учасників харківського Євромайдану.

Чи справдилися надії свідомої частини суспільства?

«Ми сподівалися на люстрацію, — каже Володимир Чистілін, кінорежисер, громадський активіст, — на те, що Революція гідності підніме на владні верхи нових людей, котрі здійснять радикальні реформи в економіці, політиці... Однак і люстрації не проведено, і ключові реформи буксують. Але є надія, що паростки Майдану неодмінно проростуть. Вже проростають... Харків, наприклад, став столицею волонтерства. Хоча поки що ми і не маємо потужної сили, аби наступати. Містом досі править «маленький Янукович» — Геннадій Кернес...»

«Революцію не завершено, — продовжує Богдан Волос, представник всеукраїнського об’єднання ветеранів. — Люди стояли за побудову справедливої, демократичної, європейської України, а ми далекі від цього. Одна з причин — розділене суспільство. Переконаний, що це робиться штучно... Влада завжди дотримується принципу «Розділяй та володарюй».