• Долі людські

Любов усе здолає

Світлана ТУБІНА.

Рівненська область.

Оксана виросла у звичайній сільській родині. Її батьки, Галина та Гнат, і не бідували, і не розкошували. Мали спокійну вдачу, навіть без сімейних сварок якось обходилося.

— І В КОГО та Оксанка така вдалась? — усміхалися сусіди, змалку спостерігаючи за їхньою середульшою — верткою дівчинкою, котра і п’яти хвилин не могла всидіти на місці.

— Натерпляться вони ще з нею, — говорили вже із сумом, коли Оксана стала підлітком. Дівча вчитися не хотіло, цікавили її тільки танці у клубі та посиденьки з хлопцями та дівчатами. Школу ледве закінчила. «Їду до Рівного, у ПТУ на швачку вступатиму», — поставила перед фактом батьків, отримавши атестат.

Галина ніби й радіти мала, що дитина щось путнє надумала. Та раптом огорнула її тривога:

— Боже, бережи її, не дай оступитися у житті, — шепотіла мати, проводжаючи доньку. — Воно ж іще мале й дурне, не розуміє нічого в житті...

— Не плач, Галю. Замолоду багато хто клепки в голові не має, а потім у люди виходить… — заспокоював чоловік.

Оксана вступила до профтехучилища. Мати щотижня ладнала їй «сидора» в гуртожиток, бо ж на копійчану стипендію годі прохарчуватися в місті. Ніби й спокійніша стала донька, і вчитися їй подобалось. Аж тут, мов грім серед ясного неба…

— Галько! Ти чула, що твоя доця втнула? — влетіла до хати сусідка Марина. — Судять її...

У Галини й світ померк в очах. Коли опритомніла, вже й сільська медичка була поряд, і перелякані чоловік та діти. Доста потім було і сорому, і болю, і розпачу за понівечене доньчине життя. З’ясувалося, що ніби на крадіжці попалася. Казали, за чужий вчинок постраждала, але дали Оксані два роки тюрми. Коли вийшла, повернулася в село.

Під осудливими поглядами односельців Оксана вся зіщулювалася, попервах навіть з двору виходила рідко. Батьки ж не впізнавали доньку — стала тиха, лагідна, за роботу поперед усіх хапалася. От тільки мовчазна дуже, не раз бачила Галина, як у куточку біля курника тихенько втирала сльози. Думала, не бачить ніхто за плетивом яблуневого віття…

— Доню, не плач… — поклала мати долоню на рідну голівоньку. — Все минеться.

— Мамо! Мамо… Якби ж ви знали… Якби ж ви знали, як я шкодую про все. Пізно зрозуміла. Пізно... — Оксана, як у дитинстві, довірливо притулилася до матері.

Галина що є сили заспокоювала її, підтримувала, та й батько і всі рідні співчували. Потроху дівчина стала менше ховатися за старою яблунею, і погляд посвітлішав. Люди з часом призабули про її минуле.

— Яка ж гарна дівчина! Подивись… — кивнув Андрій у бік Оксани, котра вибігла з хлібиною в руках із сільського магазину.

— Та це ж Оксана… Зечка! — навіть не стишивши голос, відповів товариш.

Оксана, почувши ті слова, пришвидшила ходу. Андрій, ніби крізь туман, пригадав розбишакувате дівча з протилежного краю села. Потім іще були випадкові зустрічі, затим — і зумисні… За віттям старої яблуні, що розквітло духмяним біло-рожевим цвітом, Оксана вже не плакала, а мрійливо усміхалася і лічила години, коли бачила свого коханого Андрійка, і хвилини до наступної зустрічі.

— Ти що надумав?! — кричала Андрієва мати, коли дізналася, з ким зустрічається син. — Ноги цієї злодійки у моїй хаті не буде!

Село загуло, як рій. «Показний парубок, гарний, а кого хоче брати за дружину… Що ж це діється? Та Ганька нізащо не пустить на поріг таку невістку», — перешіптувалися баби.

До чого тільки не вдавалася Ганна, аби вберегти сина від небажаної невістки: і дівчат, ніби ненароком, у двір запрошувала — то красуня Оленка сірники позичити забіжить, то Наталка пригостити сусідку пиріжками, і сварила, і вмовляла, і недугами своїми дорікала…

— Андрієчку, не пара я тобі… Не матимемо ми щастя проти волі твоєї матері… — просила Оксана, пронизуючи собі серце кожним із цих слів, мов розпеченим залізом.

— Вона ж тебе не знає. Коли побачить, яка ти в мене хороша, то змириться, а то ще й полюбить. От побачиш! — заспокоював кохану Андрій, ніжно обіймаючи, і, заплющивши очі, вдихав аромат її шовкового волосся. Пахло чи то квітами, чи вранішнім серпанком, чи яблуневим садом…

Після чергової сварки він відчеканив матері:

— Якщо ви не погодитеся, ми поїдемо звідси.

Зрештою Ганна здалася: «Добре. Одружуйся. Але потім не нарікай на свою долю…»

Зайве й казати, що і весільні приготування, і шлюбна церемонія були аж надто далекі від притаманного їм святкового піднесення. Важко було батькам Андрія, не легше й Оксаниній рідні, бо знали, що їхня донька небажана невістка…

Минуло п’ять років…

— Ну що, Ганно, натерпілася, мабуть, з невісточкою? — запитала давня знайома Тамара, приїхавши провідати рідних у село аж із далекого Сибіру. Вона була добре обізнана з цією історією.

Ганна ж у відповідь подивовано округлила очі на давню знайому:

— Ти що, Тамаро? Та я тепер найщасливіша мати у світі! Даремно я ображала Оксаночку, даремно не вірила словам мого сина. Кращої невістки годі й шукати. У мене вже двоє онуків. Оксана — мати хороша, і в хаті у неї все блищить. За рецептами до неї все село ходить. А який же щасливий мій син!

Щоправда, не стала Ганна розповідати, як у сварках та недовірі починалося життя Оксани та Андрія, і про те, як своєю повагою і терпінням молода жінка таки розтопила лід свекрушиного серця. Щодо односельців — то комусь соромно стало, а хтось і життєвий висновок зробив. Принаймні, коли щось схоже траплялося надалі в селі, історія ця частенько зринала на вустах як повчальна.