• Думка фахівця

До магістратури вступити — не поле перейти

Володимир ЄРМОЛЕНКО, доктор юридичних наук, професор, НУБІП.

Свої роздуми про долю сучасної вищої освіти в Україні хочеться розпочати відомим виразом В. Стефаника: «У селі сталася новина …». Так само і на нашій освітянській ниві 2017 року сталася новина.

УМОВАМИ прийому до вищих навчальних закладів 2017-го для вступників до юридичної магістратури було запроваджено прийом виключно за результатами єдиного фахового іспиту в форматі ЗНО, що складається з тестів: 1) з права; 2) загальної навчальної правничої компетент-ності; 3) з іноземної мови. При цьому вступник, котрий підтвердив свій рівень знання іноземної мови міжнародним сертифікатом не нижче рівня «В1», звільнявся від складання вступного іспиту з іноземної мови.

Минули час і відповідний психологічний шок від нововведення, і настав час для підбиття підсумків. А результати свідчать, що більшість претендентів на вступ до юридичної магістратури торік не пройшли тест саме з іноземної мови. Однак 2018 року Міністерство освіти і науки України розширило межі експерименту за рахунок гуманітарних спеціальностей, а в недалекому майбутньому планує охопити такими умовами прийому всі освітні спеціальності. При цьому відсутнє чітке пояснення цих кроків. Можна лише припускати, що справжньою метою є поступове скорочення здобувачів вищої освіти і, як наслідок, загальної кількості закладів вищої освіти. Однак за співвідношенням студентів і населення Україна сьогодні має близько 300 студентів на 10 тис. жителів, тоді як США — 570, а Росія — 530. Тут не скорочувати треба, а, навпаки, збільшувати. Тоді іншим логічним поясненням є підвищення вимог до вищої магістерської освіти.

Спробуймо розібратися в ситуації. По-перше, Законом України «Про вищу освіту» (ст. 7-ма) видачу дипломів про вищу освіту віднесено до компетенції вищих навчальних закладів, причому за не акредитованою в МОН України програмою останні можуть видавати власні документи про вищу освіту у порядку та за зразком, що визначені їх ученою радою. Водночас сьогодні набір у магістратуру за гуманітарними спеціальностями, по суті, здійснює міністерство, не маючи жодного стосунку до кінцевого результату. Такої практики нині немає в жодній розвиненій країні світу.

По-друге, безліч нарікань і незрозумілих питань викликає згаданий іспит з іноземної мови. Адже людина може все життя успішно пропрацювати юрисконсультом у сфері, де не потребується зараз і не потребуватиметься ще тривалий час знання іноземної мови, наприклад, у сільраді, фермерському господарстві тощо. Та й узагалі, найбільше така вступна політика б’є по освітянських правах саме сільських мешканців. Мабуть, не треба бути видатним психологом чи педагогом, щоб оцінити найкращу спроможність людського розуму до засвоєння інформації якраз у дитинстві. Ось чому міські діти вже з ранніх літ вигідно вирізняються вільним володінням іноземними мовами. Натомість сільські позбавлені такої можливості передусім через елементарну відсутність учителів належної кваліфікації. Тут мимоволі згадується відомий радянський фільм «Баламут», де студенту — вихідцю із села єдиним каменем спотикання при навчанні в інституті була іноземна мова, адже викладав її йому в школі вчитель праці. Факти свідчать, що з 1970-х років минулого століття, коли знімався фільм, у цьому аспекті мало що змінилося. Вчителі праці та фізкультури у сільських навчальних закладах досі залишаються найбільшими «знавцями» іноземних мов. Та навіть за наявності кваліфікованого фахівця з іноземної лінгвістики сільська школа апріорі приречена на відставання від міської щонайменше у лінгафонному обладнанні. Не слід також забувати, що швидкісним Інтернетом досі не забезпечено понад половину таких шкіл. Як наслідок, навіть подальше вивчення іноземної мови у виші не долає розбіжностей у її володінні між вихідцями із села та міста.

Загалом освітянська криза на селі дедалі поглиблюється. До відома, торік 56% сільських дітей навіть не намагалися вступати до закладів вищої освіти. При цьому лише на 15% загальної кількості бюджетних місць вступили вихідці із села. Іншими словами, на бюджеті навчається тільки кожен сьомий сільський першокурсник, що свідчить про недостатній рівень сільської шкільної освіти як базової для подальшого навчання.

Що ж до ЗНО при вступі до магістратури напрошується думка, чи не краще ввести єдиний державний кваліфікаційний іспит не при вступі, а після закінчення магістратури, зокрема, як це робиться в Німеччині при здобутті юридичного фаху. У разі нескладання такого іспиту здобувачами відкривається широке поле для подальших варіантів. Наприклад, можна обмежити загальну кількість спроб складання іспиту, запровадити після кожної неуспішної спроби обов’язковий повторний курс навчання тощо. Це будуть вагомі і справді державницькі кроки з підвищення якості вищої освіти. А поки що спостерігаються досить мало-ефективні спроби спростувати відомий діалектичний закон через штучне обмеження кількості у сподіванні, що такі заходи принесуть очікувану якість. Утім, закони діалектики об’єктивні, тому жорстке суб’єктивне ігнорування їх дії наперед приречене на неуспіх. І все це відбувається на тлі гіперактивної експансійної освітньої політики сусідніх європейських держав, зокрема Польщі, Чехії, Словаччини, які ледь не в кожному населеному пункті України розмістили рекламні плакати з перевагами їхньої магістратури, вступ до якої здійснюється без жодних незалежних іспитів-рогаток. Як наслідок, платоспроможна молодь буквально виштовхується за межі України.

Тож чи не час припинити експерименти зі вступом до магістратури, які не мають аналогів у світі, і, доки не пізно, спрямувати державницьку освітянську політику в русло доцільності, креативності та розумності?