• Мінздоровбудь застерігає

Умовний рефлекс

Микола ЛАВРИК.

с. Житнє

Роменського району

Сумської області.

Ранком дружина накинулась на мене:

— Куриш і куриш, аби в тебе з вух куріло. По телевізору показують, у газетах і на пачках пишуть: курець — потенційний самогубець. А ти смокчеш ту цигарку, як соску. У брошурах пишуть, що грам нікотину вбиває коня, а ти ж людина… Якщо ти себе не жалієш, то пожалій хоч мене з дітьми.

Почуття жалю й ніжності ворухнули мою душу. Я зіскочив на лавку, згріб з коминка пачку «Бонда» і кинув її в помийницю. Відтепер і надалі — хай наші вороги курять.

Та й справді! Невже так важко покинути те бісове зілля?

— Хлопцем, як до мене підбивався — не курив, такий гарний був, — вела далі дружина.

— Ага, хлопці та дівчата всі гарні, а звідки злі молодиці беруться?

— Та я ж тобі, Сашуню, добра хочу, — пом’якшала моя половина. — Я десь читала, що куріння — умовний рефлекс, тобто набутий. А якщо він набутий, то його легко й позбутися.

— Позбудемось. Я ж не ганчірка якась, — остаточно розвіяв я сумніви дружини.

І почалися для мене пекельні муки. Язик терпне, вуха пухнуть. А уві сні цигарки ввижаються — від самокрутки до гаванських сигар. Ранком дружина підносить мені жерстяну розмальовану коробочку.

— Цілу ніч губами плямкав, ніби наша Оксана в люльці. Так я коробочку льодяників купила. Посмокчеш замість цигарок.

— Ось відійди, — як можна стриманіше кажу їй. — Краще б ти грала на дудці, ніж на моїх нервах.

— Ну все, не буду, — запевнила дружина.

Никаю подвір’ям, мов неприкаяний, у думках лаю некурців сусідів. Незчувсь, як забрів у город. Згадав дитячі літа. Начухрав соняшникового листя, скрутив самокрутку, затягнувся.

Мамо моя рідна! В горлі пече, з очей сльози. Зачхався, як старий кіт. Хай його курить той, хто курив.

Ходжу по подвір’ю, ніби випраний і викручений. Аж гульк — Оришчин хлопець на обід череду жене:

— Вітьку, дай закурити!

— Не курю і вам не раджу.

— Давай швидше, не дратуй.

— Учора телепередачу бачили?

— Ні.

— Лікар-нарколог виступав. Куріння називав чумою двадцять першого століття. Так гарно та довго балакав, що поки кінчив, я пачку сигарет викурив. Беріть травіться. — Вітько зняв картуза і вийняв з-під козирка дві цигарки. — Тільки тітці не кажіть.

— Боже борони! Могила.

Я радо шмигнув у давно занедбаний Трохимів сажок. Тільки вдихнув порцію жаданого димку, як почув голос сусідки Вівді:

— Са-ш-ко! Де ти? А щоб ти побрів з торбами по світу, моїм городом он теля бродить. Завів хазяйство, а доглядати ліньки.

Глянув у шпаринку — справді, мій бичок по сусідньому городу хвицькає. Я чимдуж із сажа… залигав бичка аж у березі. Припинаю, коли чую — знову Вівдя на ґвалт волає.

Я вискочив на пагорб. Трохимів сажок свічкою палає: окурок зробив своє діло.

А невдовзі й Трохим на порозі.

— Ну, що будемо робити, Сашко?

— Та що? Скільки скажете — заплачу.

— Плата ні до чого. Цегла в тебе он, бачу, є, зліпиш мені нового курника, та й по руках.

…Мурую стіни, а Трохим піджучує:

— Ти б перекурив, Сашко. Не бійся, цегла не спалахне.