• Пам’ять

40-річчя, якому не судилося настати

Анастасія АНТОСЯК.

ВШАНОВУЄМО пам’ять людини з чуйним серцем та відкритою душею, яка оберігала нас від люті ворога, пожертвувавши найціннішим — власним життям.

Руслан Володимирович Марченко народився в селі Михнівці Лубенського району Полтавщини. Навчався на історичному факультеті, де здобув ступінь аспіранта, викладав. Згодом переїхав до Києва. Цей кремезний чоловік був дуже доброю людиною, мав високі моральні принципи, тому і знайшов себе на посаді фахівця із соціальної роботи в Деснянському районному у місті Києві центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Основним напрямом його діяльності було виявляти сім’ї, які потребують підтримки та допомоги. Працював із родинами військових, здійснював соціальний супровід сімей загиблих та поранених учасників Антитерористичної операції. Він був відповідальним працівником, справедливою людиною, вірним другом та товаришем. За свої заслуги удостоївся відзнак керівництва та голови районної адміністрації.

Мобілізувавшись 2015-го, Руслан Марченко став кулеметником у 16-му окремому мотопіхотному батальйоні. На початку березня 2016 року ситуація поблизу Авдіївки значно погіршилась. 11 березня розпочався масштабний мінометний обстріл позицій українських військових із 120-міліметрових мінометів, заборонених до використання мінськими угодами. В цей час Руслан перебував на чергуванні, одна із мін, зачепившись за дерево, розірвалася в повітрі. Чоловік загинув.

Указом Президента України «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Руслан Володимирович Марченко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — посмертно.

Він назавжди залишиться в наших серцях славним і лагідним чоловіком. Герої не вмирають, доки живуть у нашій пам’яті.