• Слід на Землі

Навіки з Вавилоном

Володимир БУРБАН.

23 квітня минуло 95 років од дня народження Василя Земляка — видатного українського письменника, світового майстра «химерної прози», кіносценариста, громадського діяча.

«ЯКБИ я прожив 160 (сто шістдесят років — це не помилка), то я став би найбільшим письменником світу. І в цьому ніхто не сміє сумніватися, оскільки довести протилежне неможливо через великий недобір мого віку...» — зі звичним легким гумором написав Василь Земляк у щоденнику, відчуваючи, що недовго йому топтати ряст на цій благословенній землі. Відлетів у небесні висі на 54-му році життя. Але встиг передати нам у спадок неповторну книгу буття українського села — дилогію «Лебедина зграя. Зелені Млини». До нього мало хто так проникливо і залюблено-романтично писав про колиску нації, немов перегукуючись із класиками — Іваном Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Олександром Довженком.

Василь Земляк (справжнє ім’я Василь Сидорович Вацик) дуже любив рідну Конюшівку, що у Липовецькому районі на Вінниччині, де він уперше побачив світ «з високості колиски», підвішеної до сволока у старій селянській хаті. Після війни, під час якої звитяжно партизанив, працював у радгоспі, заочно навчався на агронома у Житомирському сільськогосподарському інституті, Київській сільгоспакадемії. Тонкощі сільського буття спізнав на власному досвіді.

У романі Василя Земляка село називається Вавилон. «Наш старенький, многогрішний, та в чомусь, проте, і немеркнучий Вавилон, що, окрім назви, запозиченої з Дворіччя, не мав нічого спільного з Вавилоном месопотамським, стоїть, як і стояв здавен, під річкою Чебрець, маловідомою притокою Південного Бугу»...

І який же колоритний люд його населяє! Ватажок комуни Клим Синиця, поет-сировар Володя Яворський, розбишакуваті брати Соколюки, бідака Явтушок Голий зі своєю зрадливою дружиною Прісею, осяйна красуня Мальва Кожушна, куркулі на чолі з Бубелою, голова сільради Панько Кочубей, який більше дбає про своє, ніж про громадське, та ще десятки інших — «Вавилон великий, і добрих людей в ньому багато». Один із ключових образів дилогії — сільський філософ і трунар Левко Хоробрий зі своїм вічним супутником — цапом Фабіаном, якого автор у фольклорному дусі наділив людською мудрістю.

Земляк із любов’ю змальовує сільський побут — двори, вітряки й кузні, вавилонську гойдалку, ті миті, коли «в хатах подавали куліш, затертий конопляним сім’ям, вчиняли хліб у діжках, запарювали червоні кваси до борщів, замикали ворота од людей злих, і пастухи виганяли в поле колгоспних коней, а дівчата та хлопці збиралися на гойдалку».

Попри ці ідилічні картинки село не знає миру і спокою — проливається кров у «класових битвах», над ним прокочуються вогненні громовиці Другої світової, сіючи смерть і руїну. Але Вавилон стояв. Аж поки не настали «новітні часи» — владці перейменували його на... Веселі Боковеньки. «На тій єдиній підставі, — в’їдливо зауважив В. Земляк, — що, мовляв, стара назва вичерпала себе історично й соціально. Так було покінчено з Вавилоном...» Українцям неймовірно пощастило, що Землякові герої одержали друге життя у фільмі «Вавилон ХХ», знятому генієм кіно Іваном Миколайчуком.

«Лебедина» Землякова проза — а йому належать повісті «Кам’яний Брід», «Гнівний Стратіон», «Рідна сторона», низка оповідань і нарисів — виграє всіма барвами веселки, немовби перегукуючись із чарами немеркнучих гоголівських шедеврів, із їхньою нестримною вигадкою і фантазією, душевністю, сонячним гумором і водночас невидимими світові слізьми. Це вловлюємо навіть у таких фразах: «Чи знаєте ви, як українська хата приймає гостей?..», «Що може зрівнятися з осінню, яка стоїть на Поліссі у вересні?..». Від Гоголя, очевидно, і своєрідний дух та стиль Землякової оповіді, названий критиками «химерним». А ще у романі-дилогії можна почути веселі нотки «Пригод бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. Мабуть, це закономірно, адже у Василя Вацика — чеське коріння (Земляк — його партизанське псевдо). Поєднавши в собі два національні характери, віддавав належне обом народам. У чехах його захоплювали розважливість, поміркованість, національна стійкість. Адже у ХІХ столітті цей народ був майже суціль онімечений, проте зумів відродити рідну мову. До речі, чехи й сьогодні послідовно опираються засиллю чужоземних слів. Навіть комп’ютерну термінологію перелицьовують на свій лад, а сам комп’ютер у Чехії називається «почітач». А що ж в Україні? Наш мовний простір засмічує такий собі англо-російський «смарт-суржик», та нікому це, здається, не болить.

...Розмірковуючи над долею нашого села, В. Земляк про одного зі своїх героїв сказав: «Він оживе в синах, онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший».

Над глибиною цих слів варто замислитися.