• Життя як воно є

Не в чужому краю

Христина ГОРВАТ.

Закарпатська область.

Світлана Захарченко переїхала на Закарпаття з Одеси, але її батьківщина — Донбас. Через прізвище жінці часто адресують запитання, чи вона, бува, не родичка одного з головних сепаратистів. Треба бачити, як Світлана бурхливо обурюється і власне припущенням, і чорними діяннями російських прихвоснів. З подальшої розмови стає зрозуміло, що це не просто слова-відхрещення, а глибоке переконання справжньої патріотки.

СПОГАДИ про невелике селище на Донбасі, де минуло дитинство, у пані Світлани не надто веселі. Пам’ятає вбогі похмурі типові двоповерхові будівлі, що утворюють прямокутник із проїздом для машин, темні вулиці з поодинокими ліхтарями. Вечорами за межі двору ніхто з мешканців не ризикував виходити.

Розбиті вщент дороги, обдертий фасад клубу і величезний пам’ятник Леніну в центрі селища. До нього приходили наречені, сюди під час похорону несли покійників. «Може, одних він благословляв, а іншим гріхи відпускав? — сміється Світлана. — Так чи інакше, але Ілліч був у курсі всіх подій у селищі. У влади до насущних проблем людей руки не доходили. Половина мешканців селища працювала на шахтах, решта — на промислових і харчопереробних підприємствах. Тобто одна половина добре заробляла, а інша її годувала. Шахтарі до тих, хто їх забезпечував харчуванням, ставилися зверхньо, як до людей другого сорту. Як на мене, щось подібне відбувається й нині: на Донбасі звично очікують, що Україна постачатиме їм продукти, платитиме пенсії, надасть «особливий статус», але при всьому цьому переважна більшість місцевих люто ненавидить усе українське. Прикро».

Політика Світлану ніколи особливо не цікавила. Але події на Майдані, подальше несподіване захоплення Криму змусили замислитися над усім, що відбувалося навколо. «Я телефонувала родичам у Крим, переконувала, що референдум до добра не доведе. Але їх було не «пробити»: вони вже уявляли високі пенсії від Росії й дешеву ковбасу з України. Та десь за рік їхня ейфорія минула. Зараз вони не можуть похвалитися обіцяним гарним життям, на яке так сподівалися. Проте воліють мовчати про це, натомість зловтішно переповідають мені новини їхнього телебачення: як ми замерзатимемо взимку, як голодуватимемо через інфляцію... А ось двоюрідний брат із Севастополя давно зрозумів, що й до чого. Каже, з українською зарплатою йому вистачало на все, а на російську тепер так не розженешся».

Так і Донбас, веде далі Світлана, думав, що засне в Україні, а прокинеться в Росії. «Я інтуїтивно відчувала, що нічого хорошого з того не буде, переконувала в цьому своїх друзів. Але ніхто з них мене не слухав. У селищі, звідки я родом, живе 99 процентів, як кажуть, «вати» — людей, які не хочуть ні думати, ні аналізувати. Дивляться «Раша-ТВ», вірять усьому. Найогидніше те, що вони радіють, коли гинуть українські солдати. Ще донедавна я часто бувала там у батьків, які не хотіли виїжджати. Літніх людей важко відірвати від звичного місця. У мами були улюблені виплекані квіти, хата, а у тата — унікальні породисті голуби. Але їм почали погрожувати: мама не вміє себе стримувати, завжди говорила сепаратистам все, що думала про них. Довелося їм полишити все на адекватного сусіда й виїхати до Києва».

У Донецьку та інших великих містах, де розвиненіша культура, освіченіші люди, більше й патріотів України. Світлана наводить характерний приклад: на початку війни першого вересня дописувач із Донецька написав у мережах, що дістав шок від того, що батьки аж 18 дітей (із 60) проголосували за навчання в школі українською мовою. Як для Донецька, то, на думку Світлани, це багато. Таке важко уявити у глибоко депресивних, запущених селищах. Безпросвітність, пиятика, байдужість, відсутність будь-якої національної ідентичності, традицій дуже глибоко позначилися на поглядах та вподобаннях їхніх жителів.

Різницю світоглядів своїх колишніх земляків і мешканців Закарпаття, де перебуває тепер, Світлана підкреслює часто. «Я в захопленні від мого нового краю, доброти й щирості місцевих. Нема відчуття, що я «в чужій стороні». Попри негаразди і труднощі тут панують людяність, приязнь. А як закарпатці бережуть народні традиції! Це вселяє надію на те, що український народ переможе. Люди змінилися, стали краще розуміти, хто є хто, знають, за що боротися…»