• З літопису наших днів

Час воїнів ще настане

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Луганська область

На фото автора: розмова з К. Г. Ільченком на передовій.

Новина про призначення розвідника, а колись шахтаря, директора першої приватної шахти на Луганщині Костянтина Ільченка головою військово-цивільної адміністрації Золотого та Катеринівки зчинила переполох у псевдореспубліках. Навіть нараду там зібрали з цього приводу. У ворогів є для цього підстави, бо знають його твердий характер.

_{Борець із мафією}

КОСТЯНТИН Ільченко наважився взяти в оренду шахту «Майська» у середині дев’яностих, коли підприємства шахтарям не платили, а директори шахт разом із керівництвом області переконували всіх у тому, що вугільна галузь нерентабельна. До цього «Майська» п’ять років простоювала. Коли Ільченко став орендарем, шахта запрацювала, робітники почали отримувати зарплату, нею зацікавились інвестори.

Однак Луганщина не була б Луганщиною, якби Ільченку так просто дали розвивати бізнес. Мовляв, може статися, заробить авторитет, піде в політику... Спочатку кілька підкуплених працівників намагалися влаштувати саботаж. Потім почалися диверсії: то насос зламають, то транспортер... Робилися спроби залякати його з допомогою «братви». Не добившись нічого, просто від’єднали шахту від електрики. До речі, в той час вугільною галуззю області опікувався нині підозрюваний у державній зраді екс-депутат ВР Єфремов. За кілька місяців Костянтин Ільченко шахту втратив.

Згодом він зрозумів схему, за якою знищувалися вугільні підприємства. Обладнання, яке вироблялося на пострадянському просторі лише в Україні, постачалося на підприємства державою. Керівництво перепродувало його в Росію, гроші привласнювали, а, щоб сховати кінці у воду, шахти закривали і різали на брухт. Місцеві злодії були з великим наваром, київський «дах» — з іще більшим, при цьому без головного болю, що робити з шахтами. А шахтарі перетворювалися на рабів у копанках.

_{Передчуття біди}

ТА ВІЙНА була не менш запеклою, ніж нинішня російсько-українська. Людей, які опиралися системі, знаходили в шурфах — вони нібито кінчали самогубством. Ільченко не здавався... Після Майдану вірив, що на Донбасі почнуться зміни на краще. Натомість туди прийшла війна.

Передчуття великої біди у Костянтина Ільченка з’явилось у квітні 2014 року. Для цього було чимало причин. Зокрема, дуже агресивно, із викликом почали поводитися місцеві проросійські організації, «донські козаки». А незабаром на дорогах почали з’являтися блокпости сепаратистів. Українські активісти їх розганяли, поки Росія не надала заколотникам зброю.

Взагалі на Луганщині, за словами Ільченка, боротьба українців з «рускім міром» була запеклою. Коли почались заворушення, патріоти щодня збиралися на мітинг в Луганську біля пам’ятника Шевченку. Останнього разу туди прийшло кілька тисяч чоловік, що для Луганська неймовірна подія. На тому мітингу до батальйону самооборони, про створення якого оголосили, записалося кількасот добровольців. Тодішня луганська влада пообіцяла їм підтримку та зброю. Проте коли один з проукраїнських лідерів Тимур Юлдашев поїхав з кількома десятками хлопців до школи міліції, де вони мали пройти вишкіл, їх там зустріли бандити з арматурою. Людей почали жорстоко бити, а міліціонери за цим спостерігали. Словом, якби влада не зрадила, то не відомо ще, чий би був Луганськ.

_{Його війна}

ЦЯ ВІЙНА триває для Костянтина вже п’ятий рік. Попереджений друзями про арешт, він дивом вибрався з Луганська. Дістався Києва, де зв’язався з нинішнім керівником військового ліцею імені Івана Богуна Героєм України, а в 2014 році контррозвідником Ігорем Гордійчуком. З донбасівців та луганчан — людей із місцевою ментальністю і специфічним акцентом — вони організували групу глибинної розвідки. Та на Савур-могилі загинув Тимур Юлдашев, був тяжко поранений Гордійчук... Групи не стало.

З 2015 року, підписавши контракт із ЗСУ, Костянтин воював — був розвідником, згодом командиром підрозділу. Каже, що розвідка — це переважно спостереження за противником, виявлення його засобів ураження з безпечної відстані. Хоча у ворожий тил він ходив не раз. Знаходив із побратимами «лігвища» сепаратистських кулеметників, які потім наші бійці знищували мінометним вогнем.

Сьогодні в чині голови військово-цивільної адміністрації він також воює: налагоджує життя раніше окупованої території. Роботі нема краю. Частенько й ворожі «гостинці» прилітають.

Утім, Ільченко каже: якщо, не дай Боже, почнеться широкомасштабна війна з Росією, то він знову повернеться на передову. Як і тисячі тих воїнів, котрі втомилися від окопної війни. Він впевнений, що їхній час ще настане.