• Легенди мого краю

Примарні скарби

Володимир ЛАВРЕНЮК.

Хмельницька область.

НА ПОЧАТКУ ХІХ століття село Ільківці Теофіпольського району було продане за дві тисячі злотих новому хазяїну — Францу Пушинському. Лікар за фахом, він більше часу проживав у Варшаві, ніж у придбаному маєтку. Тут із 1910 року оселилася його старша дочка. Вона полюбляла розкішне життя, і таку можливість давали їй дві тисячі десятин землі. Панянка витрачала багато коштів на дорогоцінні прикраси, золотий і срібний посуд. Під час званих обідів полюбляла з’являтися перед гостями у коштовностях із каменями-самоцвітами. Якось вона похвалилася служниці, що тільки на одне її кольє витрачено гроші за урожай із усіх двохсот десятин землі.

Серед селян поширювалися перекази про її багатство, а разом із цим зростали невдоволення та заздрість до небачених розкошів, адже вони, тяжко працюючи, бідували, жили в глиняних хатах-мазанках.

Після Жовтневої революції Пушинські втекли до Польщі, де й загубилися їхні сліди. Розповідають, що перед втечею пані звеліла місцевому столяру змайструвати декілька ящиків, куди спакували її безцінні скарби. Потай від людей, уночі, вона разом із управителем маєтку полишила село. Карета і два вози — такий був її посаг.

Дізнавшись про від’їзд Пушинської, селяни прийшли в маєток поділити панське добро. Селом пішли чутки, що втікачка не все прихопила із собою — коштовний посуд укинула в колодязь на своєму подвір’ї. Скарби шукали довго і затято, але нічого не знайшли… Втім, легенду про золото Пушинського не забули і після цього. Нестримна людська фантазія й донині переносить схованки з місця на місце.

З 1923 року село Ільківці стало прикордонною зоною. У маєтку розмістили військову комендатуру Ямпільського прикордонного загону. Чутки про золото, сховане на території панського маєтку, спонукають особливий відділ комендатури почати розслідування. На допити викликають усіх, хто раніше прислуговував пані. Пошуки результатів не дали, принаймні про них не оголошували.

Після Другої світової війни у приміщенні колишньої комендатури відкрили школу-інтернат для дітей-сиріт. Понад півсотні жителів села мали там роботу. Під час ремонту та реконструкції старих будівель призабута легенда про скарби ожила знову. Та й цього разу ніхто нічого не знайшов.

1986 рік… Будинок-інтернат закрили. Рештки напіврозвалених будівель потроху розібрали місцеві. На пошуки панського золота прибули, уже безперешкодно, «чорні» археологи з досконалими металошукачами. І знову марно…

Але й досі у селі вірять, що золото Пушинського не міф. Його можна знайти, треба тільки докласти зусиль.