Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Долі людські

В обіймах вітру

 Сергій Довгошей.

с. Хорошів Білогірського району

Хмельницької області.

Вона сиділа на подвір’ї, спостерігаючи за своїм нехитрим господарством. Весняний вітерець лагідно обіймав її за руки, мов намагався повернути те тепло, яке вона дарувала дітям, рідним, знайомим і незнайомим людям.

НА КОЛІНАХ затишно муркотів рудий приблуда — кіт Микита, а старенька кицька Муруська усе не могла вирішити: прогнати цього нахабу чи примоститися на теплій призьбі? Поруч біля будки спав старий собака. Від його спритності мало що залишилось. Щоправда, з приходом весни він наче трохи ожив. Але старість не обманеш. Морда сива, вуха геть голі, погано чує і більшість часу просто спить на соломі, яку вона простелила у будці. Біля собаки сиділа чорненька курочка. Останнім часом собака заприятелював із нею. Але чомусь заслабла Чорнушка — так лагідно вона називає усю живність. А може, як і собака, вона стала старенькою? Вже не йде у хлів до інших курей. Мабуть, несила вилізти на сідало, от і вимушена товаришувати з собакою. Вони знаходять спільну мову. Навіть ночують разом у будці. Немов відчувають, що тепер у них один ворог — старість.

 Старість... Ой як не хочеться про неї думати! А здається, ще так недавно було у неї весілля. Дев’ятого травня. Тоді лише деякі дерева цвіли, у неї було блакитне перкалеве плаття. Вона зовсім юна була. Бувало, прибігала до мами додому. Хоча чоловікова мама (вона ніколи не називала її свекрухою) була до неї дуже добра, та все ж сумувала за рідними.

— Дитино, ти чого прийшла? — запитувала її мама.

Ні, ненька не виганяла. Хвилювалася, чи йде на лад у доньки сімейне життя.

— Та я... — якось невпевнено відповідала, — зайшла до вас...

— Йди-но, дитино, додому...

Відтоді збігло 58 літ. Коли вони пролетіли — і не помітила. Чоловіка вже немає, у дітей свої сім’ї. Телефонують. Хтось частіше приїжджає, хтось — раз на кілька років. А їй так хочеться взяти онуків за руку або у візок посадити і просто побавити. Щоб, прийшовши додому, у неї був кимсь зварений борщ чи картопля, щоб її гукнули обідати...

Усе сама, своїми руками. Вони за 80 років стільки роботи переробили у колгоспі і вдома. Здоров’я вже не те, втома бере у полон. А вночі прокидається і думає, думає. Згадає усіх подруг юності, як у поле ходили по траву і в ряднах на плечах приносили додому. На всю зиму потрібно було пристаратись. А скільки городу було! Картоплю треба посадити, і бурячків із морквою, та й на жито місце зоставити. Але весело було. От, чути, то на одному кутку села заспівали, а там і на іншому. Не те, що нині. А то згадає, як познайомилась із чоловіком. Потім весілля, діти... Усе згадає — адже ніч велика. Немає вже багатьох її подруг. Чи знала, що життя саме так складеться? Не думала вона про це. Ніколи було. Бувало, йде вранці на роботу о 4 годині і так хочеться спати. Здається, під грудочкою лягла б, аби лиш на хвилинку перепочити. Та де? Ой життя, життя...

А зараз хотіла б поспати, та думки все снують та снують у голові, сон відганяють. Над ранок прийде, вона засне, і, можливо, насниться їй щось гарне і приємне, а не те, про що останнім часом думає...

От заворушилась Чорнушка. Встала. Пішла на город. Нехай. Вона шкоди не зробить. А ввечері, перед тим як лягати спати, вона знову обійде своїх курей, подивиться, щоб не чубились між собою, поговорить із ними. Слухають вони її, притихають. Загляне до поросятка. Обов’язково має бути у нього сухо і підстелено. Аякже. Це ж худоба. Вона не скаже — про неї турбуватись потрібно.

Ось так, дивлячись на собаку з куркою, вона перепочила, щоб знову узятися до роботи. І хоча втома не відпустила, але у дворі потрібно підмести. А скоро людські корови йтимуть додому. Треба прослідкувати, щоб не зайшли у шкоду...

Теплий вітер не вщухав, і здавалось, що це обійми дітей, які всі разом приїхали до неї у гості.