• Людина та її справа

Відроджується давнє ремесло

Микола Юрчишин.

Вінницька область.

За своє життя 57-річний житель села Мигалівці Барського району Петро Васильович Гуменний змінив кілька видів діяльності. Тривалий час трудився у місцевому колгоспі «Родина» трактористом, комбайнером, столяром, бригадиром будівельної бригади. Про те, що колись муруватиме печі та грубки і стане відомим майстром цієї справи не лише у своєму селі, а й у цілій окрузі, і гадки не мав.

— ПЕРШУ піч я звів 20 років тому у себе вдома, — розповідає Петро Васильович. — В одному із журналів побачив схематичне креслення печей та грубок. Подумав: чому б і собі не спробувати? Як кажуть, очі бояться, а руки роблять. Цеглинка за цеглинкою, і піч вдалася з першого разу. Без жодних огріхів. Дружина Ганна не могла натішитися. Випічка виходила рум’яна, духмяна, не підгорала. А ще моя піч не потребувала багато дров і довго зберігала тепло. Як же не похвалитися таким подарунком від чоловіка? Ганна розповіла про піч сусідкам.

Спочатку вони просили щось спекти у ній. Затим до Петра Васильовича вишикувалася черга. Односельці просили майстра вимурувати і їм таку ж піч. І, як кажуть, пішло-поїхало. Зробив грубки і сусідам, і родичам. Розголос про чудо-печі Гуменного ширився по всій окрузі. Почали надходити замовлення з сусідніх Гармак, Козарівки, Ялтушкова... А скільки ж іще печей та грубок доводилося ремонтувати, перевіряти, чистити, щоб тяга у них була як слід.

Після чергового підвищення ціни на газ замовлень стало стільки, що за сезон з усіма не впоратися. Адже після газифікації сіл більшість людей печі та грубки порозвалювали. Не раз тепер пошкодували: зруйнувати легко, а от побудувати...

— Протягом якого часу ви можете вимурувати одну піч? — цікавлюся у Петра Васильовича.

— Практично за два дні. Буває й більше. У мене чимале домашнє господарство: свині, корова. На нього теж потрібен час. Зазвичай до мурування печей беруся у квітні і закінчую у жовтні, ще за тепла. Залучив до справи 25-річного сина Юрка. Поки що він вчиться, та бачу, що хист до цього має. Чи стане пічником, не знаю, але у житті все знадобиться. Та й хочеться мені, щоб це давнє ремесло знову відродилося. До речі, колись піч використовували ще й для лікування. Насипали на неї жита чи пшениці, застеляли домотканою рядниною і вигрівали собі кістки. Всяка застуда після такої «сауни» минала.

Скласти піч чи грубку — річ складна. Найменше порушення технології мурування — і піч або димітиме, або швидко холонутиме, або вогонь довго розпалюватиметься. Крім того, у кожної господині свої побажання — комусь хочеться, щоб там великий казан міг стати, а інша просить конфорки прилаштувати. Конструкцій багато, та все ж найголовніше, щоб піч була безпечна.

— Знайти гарного пічника нині непросто, — каже жителька Ялтушкова Поліна Володимирівна Зінюк. — Два роки ніхто не хотів зробити мені піч. Аж доки добрі знайомі не порекомендували Петра Васильовича. Працював він неспішно, багато разів перевіряючи свою роботу. Кожну цеглинку уважно розглядав! Говорив мало, а руками працював вправно. Не нарадуюся своїй печі.

На фото автора: Петро Васильович Гуменний із сином Юрієм.