• Комунікаційні ігри

«Вам зателефонують»

Михайло СТЕПОВИЙ.

м. Берегове

Закарпатської області.

Уже другий тиждень немає гарячої води. Біжу до ЖЕКа. Майстер сказала як відрізала: «Не за адресою». У головного інженера неприйомний день. Прориваюсь до начальника. Ще з порога починаю про те, що на душі накипіло. Ледве заспокоююсь і чую у відповідь:

— Залишіть адресу. Вам зателефонують.

Не уточнивши, коли і хто зателефонує, загіпнотизований упевненим голосом начальника ЖЕКа, залишаю приміщення.

На вулиці сонячно, по-весняному свіжо і тепло, а на душі холодок. Від нервів. Ніяк не заспокояться. Швидше б додому. Там я їх пігулками підгодую, і вони втихомиряться. Швидше, швидше, а то, може, уже телефонують.

Прибігаю, ковтаю на ходу пігулки і зручно вмощуюсь біля телефона. Не вмикаю телевізор, вимикаю радіо, аби ніщо не заважало моєму спілкуванню з тим, хто зателефонує.

Дивлюсь на годинник — уже скоро робочий день закінчиться, а телефон мовчить. Аж раптом: «дзінь-дзінь». «Даремно хвилювався», — встигаю подумати про себе і хапаю слухавку. А у ній жіночий голос:

— У вас борг за міжміські переговори. Якщо завтра не заплатите — відключимо телефон.

— Але ж я ні з ким по міжміському не говорив уже кілька років, — пояснюю роздратовано.

— Прийдіть і напишіть заяву про це.

Біжу. Слава Богу, недалеко. Написав, подаю у віконце. У відповідь мила усмішка кароокої дівчини і знайомі до болю слова: «Вияснимо. Вам зателефонують».

Загіпнотизований усмішкою, виходжу на вулицю і, не гаючи часу, забігаю у під’їзд.

Сідаю біля телефона і чекаю уже двох дзвінків — із ЖЕКа і телефонної станції. Прочекав до 22 години і пішов спати. Прокинувся опівночі, прислухався — не працює холодильник. Я до розетки, вмикаю — темнота. Шукаю сірники, запалюю свічку і до телефона.

— Алло! Аварійна? У нашому будинку світла немає.

— Адреса? Вам зателефонують...

Друга ночі. Беру подушку, кладу біля телефона і чекаю. Уже трьох дзвінків. Незчувся, як дрімота перейшла у глибокий сон. Я у нього впав як п’яний у яму. Прокинувся о дев’ятій ранку. Швидко зібрався — і до Пенсійного фонду. Вже півроку там перераховують мені пенсію. «Ну, — кажу сам до себе, стоячи у маршрутці, — приїду, дам чортів». Залітаю у 105-й кабінет і тільки хотів чортів давати, а жіночка лагідно:

— Вам чаю? З лимоном чи без?

Я й забув, чого прийшов. Слова, які заготував заздалегідь, вивітрилися з голови, а нових не знайшов. Кивнув мовчки головою і присів біля столика.

Після чаю з молоком розслабився, у душі розм’якло, у голові — каша.

— То які у вас проблеми? —досі мила і лагідна жінка уже такою мені не здалася.

— Та я стосовно перерахунку пенсії. Документи ось уже півроку як здав.

— Кому?

— У 106-й кабінет. Але там зачинено.

— Знаєте, у нас така ситуація. Інспектор Валя пішла у декретну відпустку. Оля, якій вона передала вашу справу, два місяці тому звільнилася, а новенька Ніна захворіла. Але ви не хвилюйтеся. Вам зателефонують...

Я йшов додому і вголос рахував дзвінки, які на мене чекали від учора. У вухах дзвеніло. Забіг у під’їзд, натиснув на кнопку ліфта, а він як укопаний. Ані з місця. Зранку ж працював. Викликаю диспетчера і чую:

— Які у вас скарги?

— Ліфт не працює. Але прошу вас — не треба мені телефонувати.