• Духовні скарби

Секрет її успіху

Ольга ОСИПЕНКО,

провідний науковий співробітник музею С. С. Гулака-Артемовського.

м. Городище

Черкаської області.

Минуло 155 років із дня постановки опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

ЗА СВІДЧЕННЯМИ, задум написати оперу визрів у Гулака-Артемовського за часів його дружби з Великим Кобзарем, в останні роки Тарасового життя. Чому Семен Степанович написав саме про запорозьких козаків, які з’явилися за Дунаєм після зруйнування 1775-го Січі на Дніпрі? У вчинку козаків, які після багатьох десятків років життя за Дунаєм вирішили повернутися на Батьківщину, він розгледів безмежну тугу за рідним краєм, бажання будь-що бути зі своїм народом — усе це він сам спізнав за довгі літа свого перебування на чужині. Створюючи невмирущі образи українців, передусім Карася, Одарки, Оксани і Андрія, автор вклав у них частинку і свого смутку за краєм, де тихі води і ясні зорі, де мир хрещений і люд веселий… Хоча, зізнаймося, в Україні народу ніколи не було дуже радісно.

Кажуть, образ Карася нагадує далекого предка автора опери, козака на прізвисько Гуляка-Артемовський. Що такий і справді був, стверджує у своїх біографічних записах дядько композитора, відомий поет-байкар. Цьому головному герою автор передав й окремі риси власного характеру: дотепність, уміння жартувати та невмирущий оптимізм.

Критики й глядачі з перших постановок опери відзначили красу її сцен, багатство мови героїв, чудову музику, вдало підібрані народні пісні. У дореволюційних і радянських виставах акцент робився насамперед на побутово-розважальному характері твору. Але така вульгаризація не витримує жодної критики. Карась — це патріот України, який хоче повернутися в рідний край. Він завжди залишається українцем, хоч автор виряджає його і турком-перевертнем, і вдатним до чарки та жартівливого слова. Карась проходить усі ці випробування та зрештою разом з іншими козаками домагається свого — султан відпускає їх на Батьківщину.

До речі, на політичне і патріотичне спрямування опери було звернуто увагу ще під час її перших вистав. Адже в ній опосередковано згадуються і Грицько Нечоса (вельможа Катерини ІІ Григорій Потьомкін), і сама цариця, і турецька та московська неволя. Звісно, твір пробуджував національну свідомість українців, за що й був заборонений після 14-ї вистави.

Наш народ, може, саме через те й залишився народом, не розчинившись поміж інших, що не втратив почуття гумору. Це допомагало пережити століття неволі, бездержавності, залишатися самобутнім, самодостатнім, продовжувати бурхливо розвивати власну культуру, літературу, збагачувати мову. Навіть тоді, коли українська нація не мала змоги розвиватися і творити, вона все одно мала своїх велетів духу: Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Лесю Українку…

Іноді можна почути, що нібито Гулак-Артемовський використав музику Моцарта. Насправді ж усе музичне оформлення опери має авторський оригінальний зміст, ґрунтується на народній музиці, що збагачує твір та ставить його в ряди національних зразків. До того ж її автор — чи не єдиний композитор у світі, який сам написав лібрето, музику і виступив у головній ролі.

Тисячі й тисячі разів ставилася ця патріотична феєрія на сценах багатьох театрів різних континентів планети. У чому ж секрет разючої життєздатності першої української опери «Запорожець за Дунаєм»? Цей твір завжди надихає і тішить самобутніми образами українців, їхнім незбореним духом, постійним прагненням до волі й щасливого життя, а також запальною, життєстверджувальною музикою, створеною на основі народно-пісенного фольклору…