• Село на нашій Україні

Розповідь про Яворницьке

Ганна Кліковка.

Запорізька область.

Фото автора.

З маленького села Яворницьке, що у Запорізькому районі, життя витікає, мов пісок крізь пальці. Звідси люди лише вибувають, і ніхто не приїздить звити гніздо. В Україні зараз, на жаль, цим не здивуєш. Процес спустошення прогресує. І там, де ще недавно білили хати до свят, росте чортополох. Невеличке село входить до Миколайпільської сільської ради. Відправилися ми туди з Лідією Олександрівною Пильщик, енергійною активісткою ветеранської організації, не байдужою до людських проблем.

АВТІВКА натужно долала дорогу, розбиту так, наче нею гуркотіли численні танкові колони. Насправді територія тут мирна і надто тиха — Яворницьке тихенько почиває в Бозі. Йдемо довгою головною вулицею. Хати, де мешкають люди, серед заростей буйної зелені зустрічаються рідко. Про колишні дворища здогадуєшся по здичавілих плодових деревах, які колись годували мешканців нині стертих з лиця землі осель.

— Пам’ятаю Яворницьке квітучим самодостатнім селом, — каже Лідія Олександрівна. — Не зрівняти з цією пусткою. Дорослі були зайняті на трьох тваринницьких фермах, обробляли поля, діти навчалися у місцевій восьмирічній школі.

Зупиняємося біля обійстя, на якому порається господиня. Назвалася Галиною Кузьмівною, до розмови пристала насторожено. Ми вже і сяк, і так заводили бесіду. Похвалили порядок на подвір’ї, справді, усе тут до ладу, чистенько. У садку багато фруктових дерев. Діти, пояснює жінка, приїздять з міста, допомагають. Хату будували з чоловіком ще в молоді роки. Збирали по копійці на будівництво. Прокласти місточок від спогадів до буття нинішнього не вдалося. Галина Кузьмівна лише обмовилась, що вода, яку привозять у село молоковозом, здорожчала, три куби вже не 350, а 400 гривень. А далі, мов затялася, ніколи їй, мовляв, вишні треба рвати.

Типова для нашого часу ситуація — навіть сільські люди, яким ніколи не бракувало гостинності, не схильні до спілкування. Психологи пояснюють це станом синдрому, коли сказати нічого доброго не доводиться, а про погане не хочеться.

Наприкінці вулиці побачили подвір’я, вкрите килимком споришу, з ознаками життя: на мотузці між деревами гойдалися випрані дитячі речі.

Марина Флорчукова попри молодий вік (їй 30) разом із чоловіком Олександром виховує чотирьох дітей. Восьмирічна Ліза уже третьокласниця, Максимкові — п’ять, Ярику — чотири, найменша — семимісячна Зоряна.

Молода сім’я у складному для життя селі — чи не єдиний світлий промінчик. Як їй ведеться? Розговорилися.

Мешкають у хатині матері Олександра, яка проживає окремо. Обійстя просторе, поряд 40 соток городу, де дозріває борщовий набір у повному асортименті. Неподалік на вигоні скубуть травичку шестеро кізок. «Це наші годувальниці, — розповідає Марина. — Маємо молоко, роблю сир, сметану». Натуральне господарство — чи не єдине джерело харчування. Господиня сама пече хліб. На пай Олександра у місцевого фермера отримують борошно, а також збіжжя. У грошовому еквіваленті це 10 тисяч гривень, але сім’я бере зерно, треба ж годувати кіз, курей.

Статки у родини вельми скромні, живуть здебільш на дитячу допомогу і на гроші, які Олександр отримує, наймаючись на будівельні роботи у складі бригади таких самих безробітних. З його прибутків заплатили за електроенергію, купили продуктів — і по грошах. Іншої зайнятості, звісно, ні в Яворницькому, ні поблизу немає. Але Сашко потрібен й удома — як же в господарстві без чоловічих рук: накосити трави, заготувати на зиму сіна, привезти води. Вода тут на вагу золота, бо її просто немає, тому щодня «запрягають» велосипед, прилаштовують бідон і тягнуть з балки, десь за кілометр. Одного бідона для великої родини замало...

«Дороги у нас дуже погані, — розмірковує жінка про наболіле. — Якщо треба у місто, маєш о п’ятій ранку виходити і ловити автобус на трасі. Так само через усе село доводиться дітям іти на шкільний автобус. Буває, що він через негоду не приїздить. Іноді ми самі не відпускаємо дитину, то за холодів вона більше не вчилася, ніж відвідувала школу».

Дякувати Богу, загартованому сімейству не часто доводиться вдаватися до медичної допомоги. Викликали «швидку», коли Марина народжувала. Як настає час робити щеплення, везуть дітей у сімейну амбулаторію мопедом. Щоправда, каже жінка, мережа невідкладної допомоги в районі розвинена добре і нікого ще не залишила напризволяще.

Раз на місяць, отримавши «дитячі» гроші, Марина й Олександр виїздять «у світ», аж на Критий базар у Запоріжжя. Купують лише найнеобхідніше. Але чим далі, потреб більшає, дітвора підростає. В роздумах про майбутнє все частіше схиляються до думки про власну справу. Вона поки що ефемерна, але все більше навідує голову Олександра. Життя спонукає.

Втім, якщо перспективи про це ще на далекому горизонті, то зима настане, і як завше, мов сніг на голову.

— Топимо дровами, — згадує Марина. — Тут, на закинутих подвір’ях, багато старих повалених дерев, рубаємо, привозимо мотоциклом, велосипедом. Вугілля нам не по кишені. Минулої зими було скрутно, Сашко зламав ногу — ні працювати, ні води привезти. Якраз Зорянка народилася. Та пережили, сподіваюсь, далі буде краще...

Мені також дуже хотілося поставити оптимістичну крапку в цій розповіді. Наприклад, уявивши, як відкриє «козину» ферму Олександр, як колись їхні з Мариною діти знайдуть і собі заняття на землях цього села, адже вони благодатні, жили ж тут покоління, давали собі раду. Не можуть же поїхати звідси усі! Але якийсь «цвяшок» муляє і не дає цього зробити...