• Отакої!

Пережиток або усталена традиція

Олена КОЩЕНКО.

— Здоров були, Михайловичу, як поживаєте?

— Дякую, Григорівно, топчу потроху ряст.

Серед селян побутує така неофіційна форма звертання — лише по батькові. Звичною вона є там, де один одного добре знає. Так само беззаперечною нормою вважається представнику молодшого покоління звертатися до старшого, згадуючи його батька: «Петре Васильовичу» чи «Маріє Степанівно» тощо.

ВТІМ, деякі культурні і громадські діячі ініціювали в суспільстві рух за скасування написання в паспорті імені по батькові та взагалі вилучення з норм спілкування цієї форми звертання. До Верховної Ради навіть був поданий відповідний законопроект, у пояснювальній записці до якого йдеться, що це, мовляв, пережиток минулого, рудимент «родом» із СРСР. Таким чином, окрім набутої зручності в спілкуванні, наша держава нібито стане ближче до Європи.

Підтримує цю ініціативу і дехто з літературознавців, які стверджують, що в давнину в українців не було по батькові. Про це говорили, зокрема, й письменники Микола Куліш, Юрій Яновський, Микола Хвильовий. Виявляється, «Миколайовичами» та «Іванівнами» ми стали за часів Катерини II, яка видала указ про додавання до першого імені по батькові з суфіксами «ович», «івна».

Але ця форма звертання в українців на побутовому рівні дуже довго не приживалася. У наших пращурів була традиція називати людину залежно від того, яку функцію, роль виконує вона в громаді, суспільстві — куме Іване, свате Василю, коваль Грицько тощо, додавати до імені назву місцевості — Павло Іваненко з такого-то кутка. А ще колись на теренах нинішньої України поширеною була така форма звертання, як пан чи пані. І вона, зауважують літературознавці та історики, не була запозичена у поляків, а мала українське походження.

Однак аж ніяк не всім ідеї реформаторів до снаги. Коли розпитала сусідів, що вони думають з цього приводу, думки розділилися. Як-от: «Навіщо на догоду якомусь там Євросоюзу скасовувати по батькові? Це наша давня слов’янська традиція, вона живе у нашій ментальності. Впродовж віків ми звикли ідентифікувати один одного саме по батькові». Або ж: «Хоч я вже давно пенсійного віку, але, якщо чесно, мені приємно, коли хтось, буває, до мене звертається просто на ім’я і на ви. Уже минули ті часи, коли називали всіх по батькові. А на ім’я — це також із повагою, так що я не проти».

Але більшість усе ж не готова зректися по батькові. Ну як ви собі уявляєте у школі звертання учня до вчительки математики: «Маріє, за що ви мені поставили одиницю за контрольну?»? Ну хіба що до суворої вчительки Марії шанобливо доточити «пані»…

До речі, широке розповсюдження по батькові має в арабських країнах, Ісландії, Монголії, Болгарії, серед східнослов’янських народів. Країни Західної Європи по батькові не використовують. В Україні ж доти, поки по батькові не буде скасовано на державному рівні, вписувати його у паспорт, хочеш не хочеш, будуть обов’язково.