• Світлий промінь

У косах — срібне павутиння, у душі — добро

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

Фото автора.

У КОЖНІЙ павутинці бабиного літа, які білим мереживом заснували коси вчительки від Бога Віри Олександрівни Грицаєнко, — відблиск добра, яке зробила вона на своєму віку. Нещодавно їй виповнилося 80. І хоч про жіночі літа не прийнято говорити, таємницю далеко не сховаєш: мало хто не знає в Іванківському районі Київщини цієї людини.

Віра Грицаєнко попервах працювала в Прибірській середній школі вчителем початкових класів, затим організатором позакласної роботи, а наступні 20 років — директором. За той час стала відмінником освіти, а за досягнення у педагогічній праці її було удостоєно високих державних нагород. І навіть вийшовши на пенсію, Віра Олександрівна довгий час продовжувала викладати історію, вeлa нею ж створений на базі історико-краєзнавчого музею клуб «Патріот». Кожен свій урок викладала для учнів так, щоб вони усвідомили необхідність вивчення шкільної програми і полюбили предмет історії назавжди.

Коли у навчальній програмі з’явилося «Київщинознавство», Віра Олександрівна використовувала для його вивчення багатющу базу музею, створену своїми та вихованців руками, душею і серцем. Чимало місця відводила історичному минулому та сучасним (на той час) досягненням свого села та району. Такі уроки сприяли активізації патріотичного виховання учнів, зростанню почуття особливої поваги до своєї маленької батьківщини — Київщини. Такий музей разом із клубом був один на весь район.

І хоч вона вже не працює у школі — з колективом постійно на зв’язку. Як і він із нею: розповідають Вірі Олександрівні про нову українську школу, ремонтні роботи, досягнення нинішніх випускників і набір першачків на наступний рік. Бо їй усе цікаво…

— Колишніх учителів не буває, — каже директор ОНЗ «Прибірське ВО «Школа І-ІІІ ступенів — дитячий садок» (так тепер тут називається школа) Валентина Черненко. — Для учнів — випускників кількох поколінь — вони залишаються наставниками на все життя, переймаються їхньою долею не менш, як тоді, коли проводили уроки в школі, виховували в кожному учневі різнобічно освічену індивідуальність. Щоб саме такими росли вихованці Віри Олександрівни, вона за свої понад півстоліття трудових педагогічних років організовувала поїздки в різні міста колишнього Союзу, возила їх на конкурси, змагання. Була вимоглива, але й добра, щира, по-материнськи турботлива. І не тільки у ставленні до учнів, а й до колег-учителів. Я їй також вдячна за гарні поради, які вона давала, коли я тільки прийшла у колектив після інституту.

Про це згадували й інші вчителі у день ювілею, урочисте віншування з нагоди якого організували для Віри Олександрівни у стінах рідної школи.

І насамкінець не можу не згадати ще одну цікаву деталь із біографії моєї героїні: паралельно з роботою у навчальному закладі Віра Олександрівна працювала в обрядовій комісії, де мала титул «весільної матері» й проводжала наречених у подружнє життя словами: «На довгий вік, на щастя, на добру долю!». За 35 років вона провела обряд реєстрації шлюбу в Прибірську для понад 300 подружжів. І в кожну урочисту церемонію вносила якусь родзинку, котра запам’яталася б їм на все життя.