Звичайний герой

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Легендарного танкіста Героя України Василя Божка я не відразу впізнав при зустрічі. Бо до цього бачив його, як кажуть, лише «при параді». А тут, неподалік Горлівки, у польовому, мабуть, із сотню разів випраному однострої він мені здався зовсім юним. Але вже за хвилину я впізнав ці очі: розумні, втомлені, сповнені болю і дуже добрі.

_{Зустріч}

МИ побачились у розпал «хлібного перемир’я» у селі, околицею якого проходить лінія розмежування. Горлівку звідси видно як на долоні. Буває, що з міста у село прилітають міни: одна вцілила у дах сільради, друга впала неподалік школи, двері й вікна якої тепер затулені білими мішками з піском. Можливо, влучань у мирні оселі було б і більше, якби українські підрозділи не облаштували опорні пункти довкола Горлівки, погрожуючи ворогу оточенням. Серед них і батальйон, в якому заступником командира Василь Божок.

До хлопців ми приїхали наступного дня після того, як на чемпіонаті світу з футболу хорвати перемогли збірну Росії. Здавалося б, який стосунок це має до війни? Багато хто стверджує, що футбол поза політикою. Виявилося, ні. Бо коли закінчився матч, по підрозділах розійшлася команда бути особливо пильними. Хтозна, як ворог гамуватиме злість через поразку.

Проте ніч видалась тихою. Вартовий, який, поки ми спали, чатував під зоряним небом, розповів уранці, що чув лише, як десь строчили з автомата, а потім щось гухнуло. Вдень ми спокійно вивантажили волонтерську допомогу — різні смачні гостинці й потрібні речі, прислані українцями з Німеччини. Особливо раділи хлопці перископам. Без цих пристроїв, які дають змогу, не висовуючи голови, розгледіти, що діється за бруствером, ніяк. Ворожих снайперів, які будь-якої хвилини можуть узяти когось на приціл, довкола позицій багато. Тож перископи рятують життя.

А вночі росіяни надолужили те, що не зробили вчора, — небо здригалось од вибухів по всій лінії фронту.

_{Відомий-невідомий}

ВАСИЛЬ зовсім не схожий на людину війни, тим паче танкового аса, на рахунку якого три знищені ворожі танки й інша бронетехніка.

«Він дуже спокійний і добрий, ніколи не лихословить», — говорить про колишнього підлеглого Олег Баркатов, з яким він воював біля Дебальцевого.

Вдачею Василь, мабуть, удався в діда, який прищепив йому любов до техніки. Старий мовчки перебирав у майстерні якесь залізяччя, виготовляв із нього дивовижні речі, а хлопець дивився й запам’ятовував. Дід був німий, однак їм не потрібні були слова, аби розуміти один одного. Спочатку онук допомагав дідові, а потім сам почав майструвати. Його сестра Надія згадує гойдалки, які хлопець чіпляв у рідному Левкові, що на Житомирщині, над річкою Тетерів, і біля яких збиралася вся вулиця. Односельці досі пам’ятають, як Василь приємно подивував їх зробленою власноруч Різдвяною Зіркою, що світилася різними кольорами.

Мати Галина Василівна певна, що це Бог вирішив послати їй саме такого старшого сина. Жилося їй із трьома дітьми непросто, рахували кожну копійку. Розраховувати можна було хіба що на власні сили та на Василя, що рано подорослішав. Спокійний і працелюбний, первісток став надійною опорою і їй, і молодшим брату та сестрі.

А ще він був романтиком — дуже любив географію, мріяв про подорожі по своїй і чужих країнах. Щоправда, мандрувати за моря-океани в дитинстві, навчаючись та маючи по зав’язку роботи, було ніколи та й ні за що. Якийсь час хлопець хотів стати юристом, аби багато заробляти. Усі домашні й сусіди, знаючи настирну вдачу хлопця, були переконані, що так воно і вийде, і Василь обов’язково втілить мрію про мандри. Однак у випускному класі він круто змінив намір і вступив до Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.

Не варто гадати, чи любов до техніки, яку прищепив дід, стала цьому причиною, чи до рідної землі, яку хотів захистити. Сталося те, що сталося.

_{«Удав» атакує}

ЗІРКУ Героя, а до того срібний Тризуб Народого Героя учорашній випускник академії, а тепер командир танкового взводу 92-ОМБр Василь Божок отримав за бій під Логвиновим. Якби ворог захопив це селище, узяв би під контроль дорогу стратегічного значення. Щоб такого не сталось, екіпаж танку «Удав», яким командував лейтенант Божок, дістав наказ зайняти позицію поблизу населеного пункту зі сторони Дебальцевого. Окрім Василя, до екіпажу Т-64 входив мобілізований навідник-оператор сержант Віталій Лиско та вчорашній строковик, а потім контрактник солдат Артур Шахмандаров.

Дорогою на Логвинове вони зустріли «Майка», легендарного комбата 79-ї десантної бригади, який повідомив неприємну новину: Логвинове захопив ворог, тож тепер його потрібно відбити. Вони зайшли у селище, «Удав» кілька разів вистрелив по засідках бойовиків. Та щойно вони змінили позицію, як отримали звістку, що з боку Вуглегірська в їхній бік суне п’ять танків. П’ять проти одного — такий шанс на виживання. Однак екіпаж вирішив прийняти бій.

У тому, що Бог допомагає сміливим, людям, які стоять за правду, лейтенант переконався саме тоді. Найперше вони вціліли тому, що ворог не засік їхнього «Удава». Небо було на боці Божка — він першим помітив супротивника і вистрелив. Краєм ока встиг побачити, як у російського Т-72 відлетіла башта і він вибухнув. А потім «Удав» перетворився на пантеру, яка атакує із засідки, — виїжджав, стріляв і ховався за підбитим БМП.

— Так ми знищили другий ворожий танк,— згадує Василь.— Третій проскочив повз нас і виїхав на трасу. Але ми його і там дістали.

На жаль, їм довелося відступити. Бо згодом з’явилося ще кілька ворожих танків, а в українського екіпажа майже закінчився боєкомплект. Повертаючись на позицію, танкісти посадили на броню трьох десантників 79-ї бригади, які відстали від своїх.

— Це був другий у моєму житті бій,— каже Василь Божок.

Перший відбувся два тижні перед цим неподалік Дебальцевого на позиції «Сергій», яку Василь зі своїми хлопцями захищав разом із бійцями 128-ї гірсько-стрілецької бригади. Тоді екіпажі його та Олега Баркатова знищили чимало ворожої техніки й живої сили противника. Нещодавно, після того, як СБУ оприлюднила радіоперехоплення ефіру того дня, з’ясувалося, що билися вони з окремою розвідгрупою російського угруповання найманців «Вагнер», яке через три роки стало відомим на весь світ через участь у війні в Сирії. Тоді під Дебальцевим командир «Вагнера» кричав по рації, що їм кінець... Взагалі ця історія варта окремого матеріалу.

Після того як Василь став Героєм, у селі Левків поблизу Житомира одну з вулиць назвали іменем Божка. До речі, у розпорядженні чільника ОДА щодо цього йшлося, що вулиця перейменована на честь загиблого героя. Пам’ятаєте прикмету? Значить, довго житиме...