• Про тих, хто поруч

Побратими по духу

Ольга ОСИПЕНКО.

Черкаська область.

Фото автора.

з

ОДИНАКИ, дружини обох пішли у засвіти. Звісно, коли до століття лишилося одне людське повноліття, хвороби даються взнаки. Проте життя не пригнуло їх низько до землі. Своєю працелюбністю товариші можуть позмагатись із бджолами-трудівницями з власних пасік. Утім, «медові» турботи у них — не єдині.

Анатолій Чередниченко знаний у місті майстер пензля. Ні, він не художник-професіонал, але з юних років малює чудові пейзажі, натюрморти, портрети. Сьогодні — здебільшого копії.

Мабуть, є певна закономірність у тому, що Чередниченко став художником-любителем, адже родом він із Шевченкової Кирилівки, яка неподалік, за 40 кілометрів. Вивчаючи малярські традиції видатного земляка, і сам захопився художнім мистецтвом. З любові до нього виросла чимала домашня бібліотека про майстрів пензля з усього світу. Про кожного з них пан Анатолій може прочитати пристойну лекцію. А свої картини роздарував не лише по всій Україні, а й за кордон.

Утім, руки в Анатолія Лаврентійовича, як мовиться, стоять до всього: може відремонтувати електролічильник, кип’ятильник, магнітолу, радіоприймач, електропраску, телефон, телевізор — усю «апаратуру», що вірою і правдою служила людям двадцять-тридцять років тому. Із задоволенням чаклує над усім цим, як багато хто скаже, непотребом. У місті ще вистачає користувачів такими старими речами, які після втручання пана Анатолія оживають і продовжують жити. «Улюблене заняття, праця — це найкращі ліки від недуг», — певен Анатолій Чередниченко.

Так вважає і Володимир Лелека.

«Якби не трудився, — каже, — то хвороби замучили б». Роботи на себе звалив під саму зав’язку. Крім бджіл, має соток тридцять саду-городу. На одного то — неабияка «фізкультура»: крутитись треба відтоді, як сніг зійшов, і до тієї пори, коли знову ляже. Мимоволі спадає на думку: навіщо це людині? Адже самому для прожиття потрібно небагато. А він усе вирощене роздає дітям, онукам, родичам, сусідам, бо має щедру душу і добре серце. Пан Володимир ще й сорго вирощує, а потім із нього в’яже віники, які теж роздає. Словом, любить землю і працю на ній, а замолоду любив небо. Літав — ого-го! Як того військова служба вимагала. А коли літа на зиму повернули, приземлився підполковником запасу в благословенній батьківській хаті, розпочавши нове гідне життя.

Щирі друзі бачаться часто, відводять душу в розмовах. До Анатолія Лаврентійовича охоче навідуються й інші сусіди-ровесники. Чаюють за круглим столом, а потім оживає гітара чи баян. І линуть пісні — найчастіше з днів юності… Чом не клуб за інтересами літніх людей, які не скаржаться на весь світ і милостині ні від кого не чекають. Живуть, радіючи кожному дню.