Є нащадки, є пам’ять роду

Валентина
РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА.

Київська область.

ДИВЛЮСЬ на стару, биту часом світлину… Хати із солом’яними стріхами, на тлі яких біля волів із підводою застиг міцної статури чоловік з батогом у руці. Це фото мого дядька із села Братчикова Гребля — так воно називалося колись. Згодом його почали називати Станіславчик, на догоду якомусь шляхтичу Станіславу, що поселився поблизу козака Братчика та й витіснив славну українську назву. В книжці Л.І. Похилевича «Сказания о населеньіх местностях Киевской губернии» йдеться про те, що названо село було за іменем (чи прізвиськом) почесного парафіянина Ставищенської церкви Братчика, який ще й греблю збудував через річку Красючку.

Довкола села були давні могили — широкі та високі, які з часом розорали. Серед місцевих живе легенда, що в буремні роки військові, що проходили цими місцями, інколи знаходили тут кістки, турецьку зброю, монети.

У селі була дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудована прихожанами в 1770 році. Всередині вона була оздоблена й облаштована коштом дворянки Катерини Жураковської, яку біля входу згодом і поховали. У 1841-1851 роках при священику Павлові Левицькому церкву розширили. А за більшовиків її зруйнували…

Мені інколи здається, що я жила у своєму селі вічно, оновлюючись та пристосовуючись до сучасніших умов. Це враження з’явилося й зміцніло після перегляду списків та виписок із метричних книг села Братчикова Гребля. В архівах шукала слід родів діда й баби по матері за прізвищами Бойки і Погорілі. Знаючи, що у ХVІІІ-ХІХ століттях із села мало хто виїжджав — хлопці одружувалися на дівчатах із свого села або із сусідніх, сподівалася, що заберусь якнайдалі у пошуках пращурів. І не помилилася. Виявилося, що у мого прадіда Карпа Семеновича, який загинув у сталінському таборі Усольлаг у Пермській області, куди його разом з іншими односельцями кинули за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, першим пращуром із відомих по лінії Бойків був Михайло, 1764 року народження.

Таку ж солідну гілочку вдалося прослідкувати й щодо Погорілих. Не впоралась би, якби не допомога Василя Борозинця, котрий давно працює з архівами. Коли дізнавалася про нових родичів, відчуття було таке, ніби доторкнулася до вічності. Навіть побула з ними — не знаними, але рідними у давньому селі, на подібних якому й досі тримається наша Україна.

Уже ж і попрацювали наші діди-прадіди на цій землиці й на пана, і на себе, і на владу польську, і на «власть» російську та совітську. Проносилися над ними громи-блискавиці, війни та революції утрамбовували кривавим котком, а вони виживали, народжували дітей, вирощували хліб, щоб прогодувати не тільки свої сім’ї, а й ненаситні пельки дармоїдів владних.

Від голоду помер Марко Погорілий, але лишилися його діти, брати. Багато у селі Погорілих і зараз. Певно, всі родичі між собою.

Кілька Бойків загинуло в Першу світову війну, не прийшов із фронтів Другої Наум Бойко, зате повернулися брати Герасим (мій дід), Олекса і Петро. Повернувсь із сталінських таборів учитель Дмитро, котрого звинуватили в антирадянській діяльності, Карпа ж реабілітували посмертно. Всі родини були великі: по 6-10 дітей у кожній. І хоч багато помирало від невиліковних хвороб, про що йдеться в документах, багато ж, однак, і виростало.

Живуть зараз у Станіславчику, яке нині у Ставищенському районі, Гуртовенки, Клименки, Руденки, Бойки, Погорілі, Бурлаки… Це нащадки тих, чиї прізвища записані в сповідальних списках ще на початку ХVІІІ століття.

Живуть… Утім, не живуть, а виживають. Чимало спадкоємців інших давніх прізвищ порозбігались у пошуках роботи і кращого життя. Лише невеличка група аборигенів глядить село від цілковитого запустіння…

Проходжу спорожнілими вулицями: покинуті хати, обдертий будинок культури, школа, де так мало діточок… І знову згадую свого дядька зі світлини. Здається, таких ніщо не змогло вигубити. Його нащадок їздив уже не на волах — мав добротний будинок, тракторець. А поруч росли його діти — продовжувачі хліборобської праці. Не один такий господар був у селі.

Проясніло на душі. А може, запитую себе…