• Лабіринти пам’яті

Знайоме обличчя

Володимир СУБОТА.

м. Харків.

Я зупинився перед переходом на червоне світло світлофора. Звісно, думав про своє: як прийду у холостяцьку квартиру, приготую смачну яєчню із салом, міцну каву. Повечеряю і з насолодою візьмуся за недочитаний детектив. Поки роздумував, загорілося зелене. І в цю мить щось у правий бік як дзвизне. В очах замерехтіло ледь не все сузір’я Оріона.

— Салют, бой!

Я не знав, що відповісти. Переді мною стояв молодик у чорних окулярах і з синьою сумкою, в якій, здавалося, могла легко вміститися Африка разом з Австралією.

— Скільки літ, скільки зим! — не вгавав молодик. — Чого дивишся на мене, як баран на нові ворота? Не пізнаєш?

Я заперечливо захитав головою.

— Та ми ж з тобою в Кобеляках у діда Трохима разом юшку сьорбали...

— Я ніколи не був у Кобеляках, — заперечив я.

— Не був? — перепитав молодик. — Тоді в літаку Київ — Делі ми пили на брудершафт і розповідали анекдоти про тещу... Це точно!

— Можливо, я колись і летів тим рейсом, але тільки уві сні. Бо далі Харкова на літаку не літав.

Помітивши мою розгубленість, дивак закотив очі, потер праву скроню і видав:

— Напевно, разом жували сканці в Тампере? Ні? Тоді удвох давали інтерв’ю писакам з «Вашингтон пост» і «Гардіан».

Після цих слів у грудях у мене похололо, а по спині враз побігли мурашки. Я відчув, що мої ноги стають ватяні. Оглянувся довкіл, чи ніхто не підслуховує. А цей прилип, наче я йому борг 10 років не віддаю.

— О, згадав, — стукнув він себе по лобі. — Ми ж фотографувалися біля собору Паризької Богоматері.

— Я ніколи не був біля собору.

— Тоді полювали на кенгуру в Австралії або грілися на Вогняній Землі? Ні? Рвали банани на Ямайці? Тікали від акул у Карибському морі?!

Його радісних вигуків я не поділяв. Зрештою, скориставшись паузою, мовив:

— Слухай, нахабо! Відчепись від мене і котись... — далі йшла точна адреса.

Молодик відступив на метр.

— Вибачаюся! Тепер осяяло... Ми ж з тобою вчора за одним столиком пиво пили, а потім виводили «Галю молодую...»