Iловайське пекло: запитання без відповідей

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На фото автора: В’ячеслав Гінге (ліворуч) та «Скала».

Згоріла техніка поблизу Іловайська.

Колишній майор міліції і доброволець батальйону «Миротворець» В’ячеслав Гінге намагався забути соняшникове поле біля Іловайська, де їх зненацька захопили сепаратисти. Хотів стерти з пам’яті й те, як знущалися з них у підвалах Донецька… Але довелося згадати, коли зустрівся з депутатом польського сейму Малгожатою Госевською, яка збирала докази військових злочинів росіян, учинених у 2014 році.

_{Запах війни}

ПІСЛЯ ЦЬОГО він вилив свою сповідь мені. Спочатку, коли ми зустрілись у бліндажі на східному рубежі, він мовчав. Слухав розповіді про Іловайськ ротного Васильовича та молодого бійця із позивним «Скала». А потім несподівано запитав: «А ти знаєш, який запах у війни?»

Уперше він його відчув в автобусі, яким вони «зеленим коридором» вибиралися з оточення. Їхній «бусик» їхав другим у колоні й одразу загорівся, коли в нього поцілили ворожі снаряди. Таких факелів довкола були десятки — УАЗики, БРДМи, БТРи, «Урали». Спочатку з кумом Сашком Козолієм вони відстрілювалися з кулемета, а потім, коли припекло, вирішили полишити «Богдан». Останніми… Вистрибуючи з «бусика», Гінге оглянувся й побачив біля задніх дверей мертві тіла в блакитних одностроях, які носили хлопці з «Миротворця».

Свого часу цю форму пошили для миротворчої місії українців у Сьєрра-Леоне. Коли ж почалася російсько-українська війна, у неї вдягли добровольців із міліції. Однострої гарні, але мали великий недолік — швидко займалися, горіли і плавились. В’ячеслав переконався в цьому, коли побачив, як вогонь охопив мертві тіла й відчув, що повітря наповнилося запахом горілого м’яса... Він і не стямився, як опинився біля криниці. Схопив відро, набирав воду, носив до автобуса, аби залити полум’я. У шоковому стані набирав і лив, набирав і лив, поки хтось із хлопців його не зупинив. Справді, хіба одна людина чи навіть усі вони могли залити пекло, у якому перетворювалися на попіл не лише людські тіла, а плавилися сталеві плити бронежилетів. Запах, що стояв тоді у повітрі, він не забуде ніколи.

_Поле

ТІ З ДОБРОВОЛЬЦІВ, хто вцілів у вогняному смертельному «зеленому коридорі», розбіглися. Без карт і зв’язку, коли не зрозуміло, де свої, а де чужі, кожен вибирався з оточення на власний розсуд — манівцями. Гінге зі «Скалою» опинився за три кілометри від Старобешевого, яке ворог не наважувався займати ще три доби. Три кілометри до порятунку — це майже ніщо. Але тоді вони про це не знали. Довідались, аж коли повернулися додому після довгої низки моральних і фізичних страждань.

А тоді, у серпні 2014-го, росіяни кружляли на БМД полями довкола хутора, де ховалися українці, й кричали одне одному, що там багато «укропів». Гінге зі «Скалою», розуміючи, що рано чи пізно їх знайдуть, вирішили потемки пробиратися до своїх. Залягли на соняшниковому полі. Затамувавши подих, не підводячи голови, чекали сутінків. А коли В’ячеслав таки вирішив роздивитися, що й до чого, то отетерів: просто на них ішли чотири БМД із десантниками на броні. Спочатку він навіть подумав, що то наші поспішають на виручку, адже на бортах танкеток замість білих затертих кругів були нанесені білі смужки. Та за якусь мить стало зрозуміло: перед ними окупанти.

Ця ясність з’явилась одразу після того, як одна з БМД переїхала вусатого Колю з батальйону «Дніпро-1», що незадовго до того прибився до їхнього гурту оточенців. Чоловік намагався уникнути однієї гусениці, а потрапив під іншу. Доброволець почав страшно кричати, танкетка зупинилася, з неї зіскочили косоокі десантники і дострелили Колю. Згодом вони нишпорили в його речах, знімали із закривавлених ніг новенькі черевики.

Коли вбивці підійшли ближче, Гінге розгледів їхні смагляві обличчя й почув сичання: «Фасисти, фасисти…» За мить до того, як отримав прикладом у потилицю, подумав: «Ти зі своєї тундри приїхав на мою землю грабувати й убивати, а кажеш, що я фашист…»

_Орда

ПЕРЕД тим, як посадити полонених на броню своїх БМД, окупанти їх обшукали, змусили познімати взуття, годинники. Це косооке військо з російськими офіцерами на чолі здавалося В’ячеславу ордою, котру Путін, як колись хан Батий, зібрав і послав грабувати Україну.

Опісля всіх полонених зв’язали й повезли на схід. «Синочки, не кидайте нас!» — почув майор відчайдушний жіночий крик. Це бігла за танкеткою бабуся, що в Горбатенковому хуторі допомагала доглядати поранених. Це той хутір, де мертве тіло Макса Сухенка поклали до погреба, і його під час обстрілу завалило. Лише за три місяці останки відкопали й віддали батькові. На тому ж хуторі посеред прострілюваної снайперами дороги залишилося лежати тіло «Змія». Його не встигли вивезти. Від крику бабці у хлопців розривалося серце...

Три дні їх тримали без їжі й води у степу під пекучим сонцем. Час од часу когось ставили на коліна й розстрілювали. Насамперед снайперів, які не встигли викинути гвинтівок, потім артилеристів, розвідників, танкістів. Вишукували також тих, у кого були татуювання у вигляді тризуба. Усіх інших били.

Пізніше на якійсь російській базі їх вкинули в яму до зенітників, яких називали «мухобоями». До хлопців підійшов офіцер, назвав братами-слов’янами, запропонував цигарки. Гінге, затягнувшись димом, запитав його, якщо вони брати, то чому їх так підло в спину розстріляли, перед тим пообіцявши безпечний «зелений коридор»?

— Вам коридор було обіцяно 28 серпня, а ви виходили 29-го, — без тіні сумніву чи співчуття відповів брат-слов’янин, із військової форми якого були спороті всі розпізнавальні знаки.

Справді, вони рушили на світанку 29-го. Хоча, певен В’ячеслав, якби виходили 28-го, то росіяни розповідали б, що коридор був відкритий 27-го.

Через три дні окупанти їх несподівано відпустили. Загнали у вантажівки, а перед самісіньким Старобешевим показали на місто рукою: вибирайтеся, мовляв, самі. Але на блокпосту перед Старобешевим їх полонили чеченці. Кавказець із позивним Матвій ходив з пістолетом, погрожуючи прострелити українцям ноги.

— Ето мой земля, — описував він рукою довкола себе.

Щоправда, чеченці їх не били. Невдовзі до них від Червоного Хреста заявився полковник, який обіцяв, що вивезе Гінге на українську територію. Навіть пластикові пута йому розрізав на руках. Та замість цього В’ячеслав опинився в колишньому підвалі СБУ в Донецьку. Вочевидь, як кажуть, злив його той полковник.

_{Хто обвинувачуваний?}

СПОЧАТКУ Гінге вкинули у камеру до місцевих. Різний там був люд: і злочинці, і ополченці. Однак В’ячеслав, який свого часу служив конвойним, а потім працював дільничним, слідчим, знав: камера рівняє всіх, тут свої закони. Наприклад, що треба ділитися. Тож коли місцевим приносили передачі, перепадало всім. Цю тюремну «романтику» псувала тіснота. Уявіть: 38 чоловік у невеликій камері 2 на 2 метри. Сидять і чоловіки, і жінки. Туалет — пластиковий бутиль. Однак ще гірше стало, коли його посадили до наших полонених. На день їм давали півкухля каші й скибочку хліба. Гінге своєю пайкою умудрявся ділитися з молодшими. Їм їсти треба більше. У полоні він, і так чоловік не товстий, схуд на 18 кілограмів, а його кум — на 15.

Повернувся на підконтрольну територію Гінге у листопаді 2014 року. Президент ще тоді похвалився, що це перший офіцер, якого визволили офіційно. Колишній полонений чекав, що його викличуть в СБУ, розпитають про Іловайськ, полон, про тих, хто знущався з українців. Але цілий рік ним ніхто не цікавився. Тоді він і вирішив про все забути.

Польська депутатка стала першою сторонньою людиною, кому він розповів і про «зелений коридор», в якому вони горіли, і про жахіття полону… Малгожата Госевська потім ці факти оприлюднила не лише у сеймі, а й в ООН.

Згодом його викличе слідчий, аби допитати, перед тим як визнати потерпілим у справі, яку відкрили щодо «Іловайського котла».

— Чуєш, я сам слідчим був, знаю, як вести справи, — подивився Гінге в очі колезі. — Ти краще скажи мені, хто в тебе обвинувачуваний?

Слідчий мовчав.

— А тобі назвати ім’я генерала, який супроводжував нас в Іловайськ, махаючи ручкою, а після цього наші ж «гради» накрили депо, де ми розмістилися? Добре, що дала залп 40 ракетами лише одна машина, а не вся батарея. Хіба той генерал не знав, що ми там? А чому ми кружляли полями майже добу, коли до нас можна було доїхати за три години? Нас загнали в оточення, коли, виявляється, командування вже знало, що російські танкові й піхотні батальйони перейшли кордон України. Загнали ніби спеціально, на забій... Де була наша армія? Хіба могла одна рота 92-ї бригади, навіть посилена, якій звеліли проривати кільце, виконати цей божевільний наказ?

Відповідей на ці запитання досі не отримав ні В’ячеслав Гінге, ні жоден інший із тих, хто вижив в Іловайському пеклі, ні прості українці...