• З приводу

Кому на руку наша «безхребетність»?

Михайло ЛЕВЧУК.

У Львівській обласній раді відбувся всеукраїнський круглий стіл на тему «Виклики на західних кордонах України: геополітичні, етнокультурні, ідеологічно-інформаційні». Йшлося про необхідність захисту національної ідентичності, маркування місць і символів історичної пам’яті українців, міжнаціональні відносини із західними сусідами тощо.

ГРОМАДСЬКІСТЬ та наукова еліта вимагають від влади українськоцентристської політики стосовно, зокрема, Угорщини, Польщі та Румунії. Адже, переконані, саме через нашу «безхребетність» на рівні міжнародних відносин і недостатню увагу до потреб української діаспори Угорщина нав’язує нам свого міністра, уповноваженого контролювати життя громадян України (етнічних угорців) на території Закарпатської області. З тих же причин поляки узялися переписувати історію на власний розсуд. Румуни, хоча відкрито не акцентують на політичній експансії, проте активно просувають власні інтереси у різних галузях життя України, в тому числі й Буковини.

— Чого тільки була варта посада окремого міністра в румунському уряді, який займався питаннями Буковини та Бессарабії, — зауважила доктор історичних наук Марія Мандрик-Мельничук. — І навіть тоді, коли ця держава набула членства в ЄС та НАТО, неодноразово лунали реваншистські заклики щодо відновлення Великої Румунії. Активно це підживлювалося діяльністю низки товариств, спілок, молодіжних організацій, центрів. За часів президентства Басеску Румунія дозволяла собі на найвищому рівні заявляти про територіальні претензії до України. При нинішньому президентові утворюється окреме Міністерство для румунів звідусіль, покликане захищати і підтримувати спільноту в різних країнах світу.

Двозначно можна трактувати вислів нинішньої її очільниці: Румунія є в кожному місці, де проживає румун. Якби Україна подібним чином утвердилася за кордоном, то з нею більше б рахувалися сусіди, які безкарно ігнорують наше мовне та освітнє законодавство, роздають свої паспорти, ведуть антиукраїнську пропаганду в стінах храмів та монастирів тощо. Проте керівництво України, у кращому разі, лише констатує факт поширення чужого впливу, а часто взагалі не реагує на цей дестабілізаційний чинник.