Тут мамина пісня і казка

Наталія ПОДОЛЯН.

Іллінецький район

Вінницької області.

ЗА ПЕРЕКАЗАМИ старожилів, наше село Даньківка почалося з маленького хутірця, започаткованого козаком Данилом. Місце для свого поселення він вибрав дуже вдало. Мальовнича долина, яка від весни до осені вкрита різнобарв’ям трав, родючі землі, ліс, річка і давній уторований шлях, яким подільські чумаки їздили в Крим по сіль. Свого первістка власник хутірця назвав Даньком. Відтоді і пішли світом Даньки. До 1998 року в селі ще проживало чотири родини Даньків — далеких нащадків засновника села. Нині дві сім’ї спочивають на місцевому кладовищі, а дві мешкають у… Данії. Це ж треба, щоб так склалося: Даньки, Даньківка, Данія.

У давнину селом володіло багато власників: почергово воно належало князям Антонію Любомирському, Ієроніму Сангушку, представникові шляхетного роду А. Чарномському. Він перепродав Даньківку з усіма її угіддями панові Ярошинському, який здійснив справжній переворот у житті не тільки свого села, а й навколишніх. 1868-го на межі двох сіл — Даньківка і Бабина — збудував цукровий і цегельний заводи, які працювали аж по 2006 рік, поки їх не порізали на брухт. А ось залізниця, яку Ярошинський разом із синами проклав уздовж села на так званих неудобах — ярах та горбах, діє і нині. Старожили переказують, що за наказом останнього пана Владислава Ярошинського, котрий жив тут до 1917-го, викопали аж 18 криниць. Дві з них дожили до наших днів.

Після жовтневої революції в селі створили ревком і комнезам. 1928 року брати Михайло та Іван Лисенки створили нове колективне господарство «СОЗ» (совместная обработка земли). Сюди входило 10 сімей. Однак господарство проіснувало недовго. З 1929-го почалася колективізація, яку місцеві жителі не сприйняли. Люди не хотіли віддавати у колгосп усе, що наживали роками: коня, корову, свиней, зерно, реманент. Тоді втрутилися представники влади, які силою заганяли селян у колгосп. Хто не хотів, забирали до збірні, де з них знущалися, били. Так забили до смерті Кіндрата Бойка, Никифора Волошенюка. Про це пам’ятає дочка останнього Марія, 1923 року народження. Остарбайтер і дитина війни, вона нині найстарша серед жінок села.

Насильницька колективізація, вилучення зерна та іншого продовольства призвели до страшного голоду, внаслідок якого померло 116 селян, 40 із яких — діти. Старожили села з жахом згадують ті страшні часи. На старому цвинтарі місце поховання під час Голодомору увіковічене знаком у вигляді хреста.

У червні 1941 року в селі знову здійнялися крик і плач: мобілізація! «Як жити далі?» — тужили жінки, провівши на війну чоловіків. І бралися за плуги і борони: орали, сіяли, збирали… Кожне поле зрошене їхніми потом і слізьми. Вісті з фронту приходили рідко. Та коли вже котрійсь випадало таке щастя, того листа читали всі гуртом, радіючи — живий!

Під час німецької окупації на роботу в Німеччину силою відправили 113 молодих хлопців і дівчат. 58 жителів не повернулися з фронту. У центрі села їм споруджено пам’ятник, який від ранньої весни до пізньої осені потопає у квітах.

За роки існування колгоспу, тобто з 1929 року, його почергово очолювали 17 керівників. Різні вони були: одні совісні, інші — так собі. Керували, як їм наказували згори: самостійно ні вліво, ні вправо, все тільки «по бумажці».

Добрий слід залишили Федір Шевчук, Кузьма Приймак, Дмитро Подолян. За них село оновлювалося: сім’ї отримували земельні ділянки для забудови, що розширило межі села на два кутки — Нові Садиби і Дубинку. Міцніло і колгоспне господарство. Було збудовано корівники, стайні, зерносховище, гараж, їдальню, лазню, медпункт, школу і дитячий садок. За головування Дмитра Подоляна колгосп став мільйонером. Та прийшли нові часи, колгоспи розпалися. Все, надбане роками, зроблене руками, щезло в одну мить. Розорили, розікрали. Закрили школу і дитячий садок… Здавалося, селу кінець. Та ні — завдяки небайдужим воно продовжує жити. Вдячні мої односельці колишньому нашому учню, а нині підприємцю, депутату райради Сергію Шевчуку. Він замінив вікна і двері у клубі, огородив цвинтар, упорядкував звалище, викопав криницю, підвів воду до шкільного харчоблоку, подарував дітям комп’ютери. А ще опікується сільськими вулицями, дорогою від села до розвилки.

Добрим господарем, роботодавцем для багатьох зарекомендував себе і Олексій Маруненко — керівник Іллінецької філії ПрАТ «Зернопродукт МХП». Простий у спілкуванні, він відгукується на прохання кожного, хто до нього звертається. За його сприяння відновлено бригаду, відремонтовано ФАП, посаджено сад, відкрито дитячий майданчик у центрі села. З’являються молоді сім’ї, народжуються діти…

17 хлопців із Даньківки захищали і захищають рідну землю від «брата-агресора». Ми всі прагнемо, щоб список бійців не подовжувався, щоб швидше закінчилася війна і всі повернулися у рідне село, щоб воно розвивалося, тішило яблуневими садами і дзвінким дитячим сміхом.