• Поезія

Чорнобривці

Валентина СТОРОЖУК.

м. Вінниця.

1.

Чорнобривці мої, намилуйтеся ще чорнобривками,

Хоч жарке було літо і гамірне, але — одне.

Вигрівайте під сонцем своїми рудими загривками,

Отакими, як гриви розгнузданих карих коней.

Тож ловіте руками-листочками лагідні промені.

Кажуть, ви найкаріші між квітів усіх і всіх зіль.

І спасибі природі за те, що дала це добро мені

В час, коли подарунків, здавалось, чекать нізвідкіль.

Інші квіти в садах і городах стоять набурмосені,

І розгублені птахи не відають, що їм робить,

Бо розпечене літо пристало у прийми до осені,

А вона розпашіла і не поспіша холодить.

Як не хочеться вам до сльоти

у печальний полон іти.

Хай би не снігові, а бджолині літали рої.

Ви не звикли хилитись і, швидше, навіки схолонете,

А не вицвітете до кінця, як і очі мої.

Син зі школи вертає — горять мені

два чорнобривчики,

Ластів’ятко чорняве крізь луг поруділий летить.

І дитиннішаю біля свого коханого живчика,

Навіть думать не хочу, що, може,

за день засльотить.

Бо розквітлому серцю тепла рік цілісінький хочеться,

Тож в це літо осіннє вступаю побожно, як в храм.

Звідки в мого народу взялись чорнобривцеві очі ці?

Про яких завойовників нині нагадують нам?

Не минай, мій хмільний,

мій терпкий чорнобривцевий труночку!

(Найдорожче — останнє! —

коли навчимось цінувать?)

Літа бабиного простягни мені срібнії струночки

Від своїх ворожбитських, прощальний,

тривожних багать.

2.

Художникові Федору Панчуку

Це не рай, а такий собі крихітний райчик.

День серпневий — мов свічка.

Не можна його просто гаять.

Чорнобривцеві літо патлатий окрайчик

У долонях — уже охололих — до нас простягає.

Погамуймо думок розколошканих безлад

І промінням останнім доволі натішмося ще ми.

Аж не вірю, що із чужини вас привезли,

Чорнобривці, вкраїнські до болю, до сліз і до щему!

Як пролитої крові запечені згустки,

Чом у наших полях споконвіку ви не багряніли?

Скоро шарпати вас за листки й за пелюстки

Розпочне вітрюган безпорадний та осатанілий.

На тепло він накласти попробує вето.

Як старатися буде сестра його старшенька —

злива!

Раптом серед зими ви мені оживете —

З полотна квіточками кивнете

привітно й грайливо.

Будуть шибки невпинно за літечком плакать,

Завиватиме вітер за ними, як люта гієна…

Трохи жовтого кадмію, вохри й краплаку —

На квітки, а на стебла, бутони і листя — сієни.

Чорнобривчиком ніжним цвістиме надія,

Що мороз не асфальт: колись мусить розтати.

А як травень на ноги зіпнеться, тоді я

Попід вікнами знов насаджу чорнобривців патлатих.