• Проза

Все минає

Олександр СИЗОНЕНКО.

Я ПОЧУВ ці слова вже не в юності, і вони не були для мене відкриттям. Цілі покоління людей, найбільші почуття і пристрасті, родинні і народні потрясіння — все минає. І забувається. Навіть багатьом солдатським могилам, полишеним у чужих полях, судилася недовга доля: їх розрівняли на нивах селянські плуги, щоб заставити землю родити для прийдешніх поколінь. Зашуміли жита над тими місцинами, заколосились пшениці, наче нічого й не було.

Наче й не було? Але ж ми знаємо не могили в степу, а тих, що лягли в ці могили смілими й молодими. Ми пам’ятаємо очі, і юні обличчя, і м’яко окреслені губи, вкриті легеньким, як іній, пушком, і дзвінкі голоси, і той останній урочистий біг — уже не в атаку, а в безсмертя.

І поки й житимемо, будемо пам’ятати по-юному стрункі постаті наших загиблих друзів, їхні худенькі плечі, що надто рано прийняли на себе безсмертні гімнастерки і сірі шинелі, а з ними — долю цілої Батьківщини. І будемо сумувати і гордиться своїм поколінням, і наші сини і внуки заздритимуть нам.

Так, усе минає. Ллє як минає? Все дрібне, себелюбне, злостиве проходить безслідно і забувається. Минула й недавня війна, пройшли люди і смерті, а ті, хто творив перемогу, живуть і житимуть у пам’яті народів вічно. Бо війни проходять, а герої залишаються, і слугують своєму народові, і вінчають його славою. Щоправда, безсмертя випадає небагатьом.

А от у нашому тихому селі жив, не думаючи про безсмертя, тесляр Дмитро Гриценко. Замолоду його прозвали Митьохою за довгі і сильні руки, за високий зріст і велику силу — це коли він був молодий. Я його таким не пам’ятаю. Пам’ятаю вже похилену постать з вигнутою сильною спиною, на якій зручно влягався короб з інструментом, пам’ятаю поперечну пилку в дерев’яному чохлі, шершаві великі руки, якими він часто гладив мене по голові. Завжди ті руки свіжо і солодко пахли сосною, і стружками, і сонцем. Влітку були холодні, а взимку — теплі. А найбільше пам’ятаю його величезні, немов дві шаблі, руді прокурені вуса і світлі добрі очі, примружені чи від звички зосереджуватися на пильній роботі, чи від бажання сховати ласку, що виповнювала їх, коли Дмитро Іванович дивився на людей.

Все життя він ставив у нашому селі покрівлі на хатах, стайнях і амбарах, робив вікна і двері, стелив підлоги. А що життя його було довге, то й не лишилося в селі жодної хати, де б він чогось не зробив — зручно, красиво й надовго.

І от прийшов час, помер Митьоха-тесляр, а в кожній хаті живуть під покрівлями, поставленими його руками, молоді й старі люди. Ходять рівними лункими підлогами, відчиняють міцні і легкі двері, дивляться у вікна, на рамах яких немає жодної щілинки і признаку в’язі, і згадують великі шершаві руки Дмитра Івановича Гриценка — холодні влітку, теплі зимою і цілий рік щедрі на добру працю.

А на кладовищі поросла пирієм його могила — більша і довша за інші. Ночами над нею світять зорі, взимку і влітку обдувають її вітри, миють дощі і заносять сніги. Все минає...

Але я хотів би, щоб моя робота, яку я лишу по собі, була потрібна людям так само, як покрівлі на хатах, як вікна і двері, пороблені Митьохою в нашім селі. А тоді нехай і могилу мою розорють, бо не смертю й буттям визначається слід людини на землі, а її добрими ділами, що ніде і ніколи не минають безслідно.