• Наше військо

Найстарший воїн України

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На фото автора: Борис Антонович Мельник під час урочистості з нагоди занесення його імені до Книги рекордів України.

В Київському музеї історії України сталася непересічна подія: 77-річного воїна Бориса Антоновича Мельника з позивним «Тихін» вписали в Книгу рекордів України як найстарішого воїна-добровольця.

УРОЧИСТІСТЬ відбувалася на тлі полотен харківського художника Сергія Пущенка, відомого, зокрема, портретами добровольців, які він писав на передовій, розмішуючи окопну землю з олійними фарбами. Але задля цієї події митець виставив картини, присвячені кошовому Війська Низового Запорозького Іванові Сірку. Власне, це ілюстрації до легенд про видатного воїна, якого називають козаком-характерником.

— Друг Тихін — це наш сучасний Сірко, — певен Сергій Пущенко. — Усе своє життя по-різному, але невтомно і самовіддано боронить українську землю.

Сам Борис Антонович вважає, що любов до України у нього в генах, він із нею народився. Вона не згасала жодного дня, і нині зігріває його серце. Ця любов привела його разом із трьома синами спочатку на Майдан, а потім на війну. В ЗСУ Борис Антонович потрапити й не намагався, бо розумів, що людину такого віку спровадять із військкомату. Записався в добровольчий батальйон, де воювали всі, хто був готовий віддати життя за Україну й міг тримати зброю в руках.

— Мені нічого було боятися в таких поважних літах,— каже Тихін. — Окрім того, я вже пройшов бойове хрещення на Майдані.

На війну Борис Антонович пішов услід за синами Устимом і Данилом. Ті подалися поперед батька в пекло першими. Зі страшного Іловайського котла, сини, які воювали в батальйоні «Донбас», вирвалися дивом. Коли вони повернулися додому, то батько все запитував хлопців, чому вони не йшли до командирів, не наполягали залишити місто, поки його не оточили росіяни. Адже всі там знали, що так станеться. «Батьку, ти там не був. То хіба можеш зрозуміти, як було насправді», — відповіли сини.

Ці слова запали глибоко в Тихонове серце. Так роз’ятрили його, що не міг він спокійно залишатися вдома, почав рватися на війну, аби зрозуміти, «як там насправді».

Уперше на передову Тихін потрапив перед Водохрещем. Волонтер Роман Коваль віз допомогу добровольцям у Піски і запропонував поїхати з ним. Комбат Чорний, уздрівши чоловіка, хотів відправити його в тил, але ворог обстрілював наші позиції так сильно, що виконати наказ командира було неможливо. Отак Борис Антонович і залишився воювати. Спочатку в Пісках, потім у Старогнатівці у складі першої штурмової роти. Потім він опинився на передовій в Авдіївці. Разом із саперами підривав бетон промзони, аби хлопці могли там закріпитись і встояти.

— Зброя Тихона — не лише автомат, а й бандура, — розповідає про воїна Роман Коваль. — Коли хлопці збиралися увечері на позиції, він їм грав народні пісні, яких знає дуже багато. Це надзвичайно підносило бойовий дух.

Цей народний інструмент Борис Антонович опанував, коли йому було вже за сорок. Каже, що в такій компанії, в яку тоді потрапив, гріх було не навчитись і співати, і грати. Чоловік відомої поетеси Наталки Поклад Юрій познайомив його з відомим скульптором, художником і етнографом Іваном Гончарем. Відтоді вони затоваришували. Спочатку мотоциклом, а потім автомобілем Борис Антонович допомагав збирати й доставляти експонати для теперішнього музею Гончара: вишиті рушники, ікони, народний одяг, скульптури, гончарські вироби, музичні інструменти, фотографії… Від Сходу до Заходу вони об’їздили майже всю Україну. За всім цим пильно спостерігав КДБ, який звинуватив Мельника у використанні державного автомобіля для антирадянської діяльності.

— Знаєте, це не правда, що КПРС не можна було тоді критикувати,— згадує минуле Тихін. — Дозволялось, але російською мовою. Якщо хтось робив це українською, то ставав ворогом, його переслідували.

Коли Борисом Антоновичем зацікавилися «органи», він мусив полишити Московський університет народної творчості, де навчався заочно. Словом, можна вважати, що нинішня війна з Росією — друга в його житті. Вважає, закінчиться вона тоді, коли всі українці почуватимуться українцями.

— У мене одна мрія: хочу дожити до перемоги,— говорить Тихін.