• З літопису наших днів

Залишився тільки спомин

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото Олексія Миколаєнка.

Ще якихось 20 років тому жити тут було престижно, а отримати квартиру складно. Збудоване 1953-го як сателіт одного з найбільших на території СРСР торфозаводів, селище Замглай у Ріпкінському районі Чернігівщини не раз визнавалось найкращим у Союзі за благоустроєм.

КІЛЬКА десятиліть Замглай був успішним і процвітаючим. Сюди їхали на роботу з усього району — платили на підприємстві непогано, а робочих рук завжди не вистачало. В найгарячіший заготівельний сезон працювало до 1300 працівників, стабільно — 600. Здавалося, так буде завжди.

Однак політика інтенсивного видобутку і низка факторів, серед яких — економічна криза та інтереси вугільних олігархів, призвели до того, що вже в 90-х роках найбільший в Європі торфозавод почав занепадати. А потім повністю зупинився. Все, що можна, порізали на брухт, більшість цехів розібрали, 600 працівників залишились без роботи, їхні сім’ї — без засобів до існування. Багато людей виїхало. А ті, хто залишився, або зареєстровані у центрах зайнятості, або їздять на роботу у Ріпки чи навіть у Чернігів та Київ.

На жаль, від минулої слави поселення залишився лише щемний спогад. За часи простою заводу ніші, з яких черпали торф, заповнилися водою, і тепер із Замглайських боліт селище окутує сирість. До вогкості люди звикли, та коли настають холоди, вона дуже дошкуляє. При цьому у селищі відсутнє централізоване опалення, яке працювало від котлів торфобрикетного заводу. Коли підприємство ліквідували, то закрили й котельню. Свого часу була побудована газова котельня, але через зношені тепломережі тепло до квартир майже не доходило. Та й газ поступово став розкішшю. Тож єдиним виходом було встановлення в квартирах багатоповерхівок індивідуальних котлів. Кому це не по кишені, майструє груби, навіть печі.

Пані Світлана (на фото) мешкає на першому поверсі п’ятиповерхівки. Три роки тому вона з чоловіком встановила на балконі твердопаливний котел. Спеціаліст під’єднав його до батарей, відтак тепло від котла розходиться по чавунних трубах.

«Димар зробили лише до половини висоти будинку, — каже жінка. — Коли затопили котел, дим пішов людям у вікна... Треба зібрати грошей і вивести трубу на дах нашої п’ятиповерхівки».

Ще рік тому держава субсидувала пані Світлані витрати на опалення, однак ситуація змінилася після того, як дочка поїхала вчитися в інше місце і виписалась із квартири.

«Чоловік офіційно не працює, субсидія нам не світить, — пояснює жінка. — Економимо, як можемо».

Дрова на зиму вона з чоловіком заготовляє самостійно, зберігають їх у сарайчику.

«Холодними зимовими місяцями щодня треба близько мішка дров, — розмірковує пані Світлана. — У нас у будинку у всіх або котли, або груби. На верхніх поверхах живе багато пенсіонерів. Щодня вони мусять тягти сходами до своїх квартир дрова, щоб не замерзнути».

Про торфобрикети, якими колись Замглай забезпечував усю країну, тут тепер тільки згадують.