Українці мої, українці...

Євген ДУДАР.

БОЖЕ! Боже! Боже! Які ми демократи! Які ми гуманісти! Які ми людолюби! Які філантропи... Це ж який інший народ зміг би, тікаючи з палаючої тюрми, винести на своїй покатованій спині тих, хто його в цю тюрму заганяв, тих, хто його в цій тюрмі неволив, тих, хто його в цій тюрмі катував? Лише ми, українці, здатні на таку суперфілантропію.

І ми не лише винесли. Ми занесли всіх цих шубравців до своєї хати. Впустили у найкращі світлиці. Відвели їм найкращі місця. Годуємо. Поїмо. Розважаємо. Пошановуємо їхні «подвиги». Глаголимо з ними лише на «общепонятном», бо, не дай Боже, не так «поймут». І в головах наших, демократичних, лише одна думка, і в серцях наших, гуманних, лише один трепет — хоча б не образити. Ну плюне нам по-хамськи у вічі — обітремося. Чей же не вдарив.

Ну вліпить знічев’я по шиї — почухаємося.

Чей же не вбив.

Ну придушать одного-двох у куточку — поспівчуваємо. Чей же не всіх.

Ну виповзуть червоними колонами на вулиці, слинявими пиками — на екрани телевізорів, брудними опусами — на сторінки бульварних листків. Обплюють нашу історію, наші святині, нас з вами. Знову поспівчуваємо: «Чей же хворі. Та й не будемо ми їх розстрілювати, як вони нас. Не дикуни ж ми, щоб зуб за зуб, око за око. У центрі Європи живемо. Християнську мудрість сповідуємо — коли хтось у тебе каменем, ти в нього — хлібом...»

І уступаємося помаленьку зі світлиці у сіни. Щоб п’яним шубравцям очі не муляти, своєю мовою їх не дражнити...

Сидимо у сінях. Тішимося, що на волі.

Що маємо власну хату.

Що жили у тій хаті наші славні предки, а ми їхні достойні нащадки. І тримаємо напоготові відра з водою. Бо із світлиці пахне смаленим. П’яні шубравці з вогнем граються. На всі заставки репетують, що з нами їм наша хата не подобається. Що ми «бандіти» і нас «нада под суд». Що ми, вічно катовані й визискувані ними, ще маємо перед ними за щось там вибачатися. Що ми у вічному боргу перед ними...

Та будь-який інший народ показав би цим шубравцям на двері. І виставив би далеко-далеко...

Але ми не такі. Ми, якщо треба, то і сіни їм уступимо. Самі ж переберемось у сарайчик чи під повітку. Усе ж таки на своєму рідному подвір’ї, під рідним небом...

Бо ми демократи. Ми гуманісти. Ми суперфілантропи...

Боже! Боже! Боже!

Прости мені, мати Україно! Я гордий з того, що є маленьким сином твого великого народу. Але інколи мені так важко... Інколи мені хочеться стати великим сином маленького чеченського народу — таким, як Джохар Дудаєв...

Прости мені, Господи! Я тішуся, що ти сотворив мене християнином. Але інколи мені так хочеться стати мусульманином.

Ні! Ні! Не для того, щоб «око за око і зуб за зуб». А для того, щоб гідно і достойно дати по зубах будь-якому зайді, що своїм хамством у моїй хаті нагло і безкарно витоптує мою душу...