• Історія

Зародження новітньої «Просвіти»

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

Найпотужніше національне об’єднання українців — товариство «Просвіта» — 8 грудня святкує 150-ліття із дня свого заснування. А 30 грудня Закарпаття відзначатиме 99 років відтоді, як о. Августин Волошин та його однодумці на приватній вечірці вперше висунули й обговорили ідею створення «Просвіти» у нашому краї. І такої ж пори, але майже 30 років тому — 1989 року — виноградівська інтелігенція почала готувати перші установчі збори зі створення районного Товариства української мови ім. Т. Шевченка як складника загальноукраїнської організації.

У НАЗВІ організації не була згадана «Просвіта», бо на той час це слово сприймалося радянськими людьми здебільш як вороже, буржуазно-націоналістичне. Про «просвітянську» основу товариства заговорили тільки за рік-два.

Виноградівська конференція 29 років тому відбувалася за участі людей різного віку і різних доль. Найчисельнішою була команда людей із досвідом — у минулому політичного в’язня Федора Ньорби, Степана Федорка, подружжя Надії та Михайла Майданіїв, Михайла Любки, Михайла Пушкаша, подружжя Качал, Юрія Неймета, плакатиста Василя Сочки... З трибуни говорилися речі на той час крамольні — про системне згортання сфери використання української мови, проблеми національної культури.

Це були неспокійні часи, коли комуністична імперська система доживала віку, а центральна і місцева влада явно відставали від розвитку суспільних настроїв. Іще вчора чиновник, сміючись, казав, що синьо-жовтий прапор буде над будівлею ради тоді, коли «рак свисне», а вже за рік національний прапор був у його кабінеті.

Товариство української мови починало працювати в умовах свого несприйняття не лише з боку комуністичної влади, а й багатьох громадян. «Шевченківці» час від часу збиралися біля пам’ятника Кобзареві, спілкувалися, запалювали свічки, співали… Це був майданчик єдності, який нагадував, що нас не так і мало. За тих часів авторитарної системи доля кожного залежала від її прихильності. Якщо ти десь «оступився», то шанс подальшого влаштування на рівноцінну роботу був мінімальний, а то й нульовий.

Товариство української мови взяло на себе організацію осередку Народного руху України за перебудову. Час настільки прискорився, що суперечливі настрої влади змішалися, демонструючи явище, яке зараз називають «когнітивним дисонансом». Тобто, з одного боку, різке несприйняття рухівських настроїв, а з іншого — майже одночасне висловлювання симпатій до них керівних осіб країни.

Першим у Виноградові український прапор підняв учитель фізики СШ №1 Володимир Бунча. Він вивісив його з вікна школи у день мітингу біля пам’ятника Шевченку. Це шокувало багатьох — «бандерівське» знамено виднілося здалеку. Керівництво школи, перебуваючи у стані того ж «когнітивного дисонансу», і заперечити не могло, і боялося прочухана від влади, тому поряд виставило радянський прапор.

Художник-плакатист Василь Сочка, очевидець трагічних подій Карпатської України у Великій Копані, все життя приховував свої переконання, але тепер віддавав і кошти, і свій талант плакатиста на користь української справи. Він фактично зініціював створення міської організації жіночого товариства імені Олени Теліги.

Надія Майданій шила яскраві українські прапори, з якими «просвітяни» й «рухівці» виходили на вулиці. За невпинну діяльність жорстоко побили її чоловіка Михайла Федоровича.

Головною метою товариства було добитися незалежності України. Піком стали референдум і вибори 1 грудня 1991 року. «Рухівці» й «просвітяни» працювали у виборчих дільницях. Там, де підрахунок відбувався справедливо, перше місце посів Чорновіл.

Мета була досягнута, а далі? Наступні події були не надто оптимістичні. Справи у державі пішли зовсім не так, як мріяли активісти. Україна біднішала, набирав сили криміналітет. Земляки, упізнавши на вулиці «просвітян», саркастично запитували: «Ну що — дочекалися вільної України? Дожилися?»

Країною і районом продовжували керувати люди, які ще недавно згадували «рака, коли той свисне». А ті, хто добивався змін, залишилися там, де й були, — вчителями, безробітними, заробітчанами за кордоном.

У цей депресивний для економіки час естафету підхопили Христіан Брайляк, Віктор Урста, Михайло Лісіцкі з виноградівської «Просвіти».