Виступити спільним фронтом — фермерсько-селянським

Микола ЯСЕНЬ.

Дніпропетровська область.

Ще не так давно квітучі голівки соняшників разом із кетягами калини, волошками і вербою називали національними символами України, поети невтомно оспівували красу плантацій, залитих теплим сяйвом. Нині ж соняшникових полів надміру, і це аж ніяк не радує.

«КОЛИШНІЙ символ перетворився на лихо для всієї країни», — вважає співзасновниця кількох фермерських господарств на Дніпропетровщині Любов Коваленко. Більшість колег-аграріїв із нею погоджуються. Тим часом місцеві фахівці констатують, що сім мільйонів гектарів під соняшником не межа. І це майбутнє практично невідворотне.

Тоді як перше покоління дніпропетровських фермерів-початківців закликає повернутися до здорового землеробства на вітчизняних чорноземах. Піонери фермерського руху покладали великі надії на королеву полів — кукурудзу, яку зараз у світі визнають хлібом №1. На планеті кукурудзяного зерна виробляють значно більше, ніж пшеничного та рисового, використовуючи його не тільки як фураж для тваринництва, а й у виробництві харчових продуктів, технічних речовин — аж до біологічного пального. Підраховано, що нині людству щороку необхідно понад мільярд тонн зерна качанистої, і попит на неї зростатиме.

Україна четверта у світі за обсягами експорту кукурудзи. На власні потреби йде менше третини вирощеного: тваринницьку і кормовиробничу галузі згорнули, не в пошані у нас колишня цариця полів і як сировина для виробництва харчів та різноманітних технічних речовин. Попри це нам вигідно її вирощувати — любить кукурудза українські землі, хоча її врожайність геть не конкурентна порівняно з деякими країнами. Ту кількість, яку зараз збирають наші сільгосп-виробники, американські фермери отримують на втричі менших площах. Зростають урожаї качанистої і в Євросоюзі. Зрозуміло, що факторів родючості королеви полів немало: селекція, технології вирощування, обсяг унесених мінеральних та органічних добрив. Утім, на думку аграріїв Дніпропетровської обласної Асоціації фермерів і приватних власників земельних паїв, головний ворог кукурудзи на їхніх полях — соняшник. Останні 20 років він безжально й безконтрольно виснажує унікальні українські чорноземи, займаючи такі ж площі, як і пшениця, — понад шість мільйонів гектарів. А кукурудзу вирощують на трохи більше чотирьох мільйонів гектарів.

«Що вже казати про гумусоутворюючі рослини! А коли таке було, щоб Україна до мінімуму скорочувала посіви кормових та бобових культур, кормових і цукрових буряків, — б’є на сполох Любов Коваленко. — Ранні зернові, ячмінь та овес також відступили під натиском ріпаку. Старше покоління хліборобів-фермерів і подумати не могло, що після розпаду колгоспного ладу нові власники перевернуть агротехніку догори дригом. Попри те що названі «ефективними господарями», вони зовсім нехтують сівозмінами, парами — тим, що споконвіків було найсуттєвішим у використанні землі».

Дехто виправдовує такі дії світовою практикою, мовляв, скрізь на значних площах культивують монокультури без дотримання сівозміни. «Цей досвід нам категорично не підходить, — заперечує голова обласної Асоціації фермерів і приватних землевласників Анатолій Гайворонський. — Україна не знедолена Латинська Америка, щоб служити лише латифундистам та світовим холдингам. Багатовікова практика показала, що наші чорноземи економічно і соціально вигідно використовувати тільки багатогалузево: за повним спектром продукції, яку спроможне вирощувати й виробляти наше село як у сировинному, так і переробленому вигляді».

Хибною є й інша причина, котру намагаються нав’язати українцям: немовби орієнтуватися на соняшник та ріпак спонукає кон’юнктура ринку, гарантуючи їхній попит і збут. Насправді у цьому твердженні йдеться не про кон’юнктуру, а про меркантильність. Себто мається на увазі не корисність вирощеного, а корисливість виробників, їхнє надмірне грошолюбство. «Маржа»-навар стає основним аргументом: скажімо, рентабельність соняшнику в останні роки, за свідченням фермерів, сягає 60 відсотків. При цьому нікого не непокоїть, що землі втрачають гумус, врожайність інших культур знизилася в середньому на 5-7 центнерів із гектара. Тобто взято курс на виснаження ґрунтів та згортання багатогалузевого сільського господарства в Україні, чим вона одвіку потужно вирізнялася на Європейському континенті. Схема у латифундистів проста: недотримання сівозміни, інтенсивна хімізація сільського господарства витіснятимуть селянство в Україні, а далі як тягар сприйматиметься й зростаюча чисельність людства.

Сумлінні землероби та фермери б’ють на сполох: необхідно чимскоріше переходити на органічне землеробство, овочівництво та садівництво, інакше нащадкам залишимо у спадок пустелю! «Потрібно не прилаштовуватися до кон’юнктури ринку, — певен Анатолій Гайворонський, — а диктувати свої правила гри, конкуруючи екологічно чистою продукцією. Навіщо нас силувати, тягти за вуха у постачальники посередніх харчових продуктів? Чому ми добровільно, забуваючи про обов’язок перед дітьми та внуками, покірно й безвідповідально вигублюємо свої унікальні чорноземи?»

Фермерські, сімейні й одноосібні господарства мають замінити латифундії, холдинги та корпорації земельних магнатів, які вже наступають. Вони не посоромляться виснажити українські степи, перетворити їх на пустелі. Злодійсько-злочинна доморощена агентура Міжнародного валютного фонду звела нанівець промисловий потенціал України, і з таким же азартом та апетитом зазіхає тепер на єдине, ще остаточно не прибране до їхніх рук, — наші землі. Агромагнати прагнуть вичавити з України все до краплини, заграбастати її з потрухом, а весь український народ зробити бранцями і або зігнати зі своєї землі, або загнати в могили.

На думку дніпропетровських аграріїв, порятунок — в об’єднанні. Вони закликають колег-фермерів гуртуватися, виступати єдиною силою. В країні є потужний потенціал багатогалузевого аграрного виробництва — достатньо лише мобілізувати селянські родини, одноосібні та присадибні господарства, залучити якомога більше селян до малого та середнього виробничого і переробного бізнесу — й українське село оживе, зміцниться, матиме сили протистояти олігархічній експансії.

Щоправда, є одна умова: необхідно позбутись ярма поставлених верховною владою наглядачів — голів адміністрацій, більшість з яких працює на користь власних кишень. Для цього керівництво обласної Асоціації фермерів та Союз українського селянства радять скористатися децентралізацією. Об’єднані територіальні громади можуть витіснити традиційні адміністративні формування — райони. Згуртовані здорові сили — фермери, одноосібники і кооператори, заручившись підтримкою селян, мають перебрати владу у громадах у свої руки.

«Тільки таким чином село, — підводить риску Анатолій Гайворонський, — зможе захистити та відродити себе, зберегти рідну землю і Українську державу загалом. На чесність і порядність влади сподіватися марно. Верховенство наших інтересів треба виборювати».