• Роде наш красний

Генетичний код трьох поколінь

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Завітавши у селі Біленьке, що у Запорізькому районі, до Ніни Максимівни й Олександра Опанасовича Хибів, довго не хотілося полишати їхню оселю. Наша неспішна бесіда охопила, здавалося, цілу епоху — торкнулася їхньої молодості, становлення сім’ї, сільського багато-гранного життя, наповненого любов’ю, яка дає крила й тримає на них довіку.

_{Шукала школу, знайшла родину}

НІНА Максимівна — класичний зразок учительки початкових класів у поважному віці: спокійна, з уважним поглядом і лагідним голосом. За плечима — багато пережитого, не завжди легкого, однак згадує вона про все тепло, з гумором.

Родом я з Корсунь-Шевченківського району, за сім кілометрів од нас — Тарасові Моринці, туди ми ходили у старші класи. У батьків нас було восьмеро, я шоста. Тато був грамотний, працював агрономом-садівником, тому спонукав до навчання і нас. Іще малою зрозуміла, що буду вчителькою. Поблизу нашої оселі наділяли городами вчителів. Сюди приїздив і директор школи з дружиною. І такі вони всі були красиві, чемні — очей не відвести! Я назирці ходила за ними, ловила кожен рух. Після закінчення 10 класів мрія лише зміцніла, але батьки вирішили, що до Києва має їхати брат, а вчити в інституті двох грошей не вистачить. Тож мені стелилася доріжка в Корсуньське педучилище. А перед тим належало відпрацювати два роки в колгоспі. До речі, наші батьки дали усім дітям вищу й середньо-спеціальну освіту, хоча далося їм це важко.

Дуже тепло згадую свою першу школу в селі Більманка Куйбишевського району, куди я приїхала 1961-го. Дали мені перші-треті класи. Дуже скоро я стала своєю, отримала квартиру — все це за підтримки добрих людей. Тут же зустріла свою долю, вийшла заміж, народила старшу доньку Ларису.

_{Був водяний млин на річці}

— Я ТАК ДОБРЕ пам’ятаю ті дні, наче все вчора було, — приєднується до розмови Олександр Опанасович. — Після служби в армії працював у радгоспі. Якось біля річки зустрів приїжджу вчительку, яка одразу впала мені в око. У нас такий цікавий був водяний млин на річці, тож, щоб здивувати Ніну, часто водив її до того млина. Десь через півроку ми одружилися. Згодом я закінчив курси трактористів.

Невдовзі доля закинула нас у Біленьке, де й почали зводити сімейне гніздечко. З житлом було сутужно, та я непогано заробляв у бригаді, так ми й облаштувалися.

— Місцева школа мені сподобалася, — веде далі Ніна Максимівна. — Я вже мала досвід спілкування з дітьми. Малі ходили за мною невідступно, беру їх за руки, а вони —«мамо...». Я й досі з подякою згадую всіх наших сусідів, які виручали завжди. Особливо, коли народилася друга доня, Іринка. Ларису водила в садок, сама бігла на уроки, Іру ж сусіди підвозили у візочку, щоб на перервах я її годувала. До речі, Іринка теж обрала професію вчителя. Так само допомагали сусіди, коли у нашій родині з’явився синочок Сашко. Зараз мені й уявити важко, як я тоді справлялася! Троє дітей, робота в школі, а ще господарство: корова, свині, гуси, кури, качки, ще й бичків відгодовували… На диво, все виходило легко, у злагоді. Чоловік, звісно, допомагав, але у бригаду йшов удосвіта, а вертався поночі. А я, нагодувавши всіх, попоравшись, вкладала дітей спати, а сама сідала за книжки й конспекти. Готувалася до уроків, політінформацій на фермах і польових станах. Була ще й позакласна робота з учнями: збирали брухт, макулатуру.

Сенс всього мого життя був у дітях: власних і учнях. Маю понад 40 років педагогічного стажу, школу люблю всією душею! Буваю там на святах, зустрічах, бачу, як її на краще змінює нинішній колектив, очолюваний Наталією Миколаївною Ємець.

_{Які батьки, такі й діти}

НИНІ подружжя щасливе не тільки дітьми, а й онуками... Найстарша з них — Наталка — має хист до мов, мешкає в Німеччині, виховує синочка. Закінчив запорізьку «машинку» Андрій. Мишко й Поліна — школярі.

Найбільшу втіху бабуся Ніна має від того, що одна з онучок — Марійка, пішла її стежиною, працює зараз у Біленьківській школі асистентом учителя в інклюзивному першому класі.

— Визначальним у виборі професії став для мене приклад мами-педагога, а надто бабусі, яка все життя навчала малечу, — розповідає Марія Сидорова. — Змалку бачила, як вона опікується дітьми. Тому й сама вирішила вступити до педколеджу. Почавши працювати в школі, переконалася, що не помилилася з вибором професії, і вступила заочно до Запорізького національного університету, де опановую спеціальність учителя біології.

З радістю йду до своїх діток, зокрема, опікуюся хлопчиком в інклюзивному класі, допомагаю йому наздогнати ровесників, тішуся нашим з ним найменшим успіхам. Я підтримую ідею інклюзивного навчання, вважаю, що вона корисна передусім для соціалізації хворих дітей, а здорові при цьому звикають допомагати їм, зростають чуйними, співчутливими. Хочу жити й працювати у цьому селі, бути щасливою. Це, напевно, також гени, і я рада, що вони у мене «прокинулися».

Ось так із покоління в покоління не переривається ниточка роду. Мабуть, це і є щастя.