• Село на нашій Україні

Iсторія сьогодні не закінчується

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

На фото із сайту села Веряця: юні мешканці вірять у гарне майбутнє своєї малої батьківщини.

Веряця має унікальну минувшину й непросте сьогодення. Хоч через нього тягнеться залізнична колія, місцеві дизельні поїзди сюди не доїжджають. Не ходять до Веряці й рейсові автобуси... Тож подолати 12 кілометрів до райцентру Виноградів — ціла халепа.

НАЗВА села походить від українського слова «ворота». Можливо, це пов’язано з географічним розташуванням Веряці на тому місці берега Тиси, яке вважається воротами до її рівнинної частини.

Це одне з найдавніших поселень Європи, тут розташовувалася стоянка первісних людей. У середні віки Веряця було одним із центрів ткацтва, також тут працювали великі каменоломні. Поселення дістало чимало привілеїв від румунського короля — і економічних, і у сфері самоврядування. Життя у ньому вирувало.

Найвідоміша місцева легенда пов’язана з роботою плотогонів, які, спускаючись униз за течією, часто розбивались об скелі за крутим поворотом. Ця висока кам’яна гора має ім’я Марія-Терезія — на честь жінки, чоловік якої теж тут розбився. Після цього вона самотужки видовбала у скелі печеру і там оселилася. Коли річка ставала особливо бурхливою, запалювала на довгій палиці факел, подаючи плотогонам знак про небезпеку.

У першій половині минулого століття село Веряця стало одним із центрів просвітянського руху та поширення українських національних ідей. Пошану до односельців, полеглих за Карпатську Україну, засвідчує пам’ятний знак.

У 1950-х роках тут була зосереджена вугільна промисловість регіону, працював хімзавод, який випускав олійні фарби та бетонітові порошки. Він зумів «вирулити» і у 90-ті, хоча й змінив асортимент продукції. Люди мали роботу, а сільський та районний бюджети — наповнення. Завод збанкрутував, після того як його викупив вітчизняний олігарх Костянтин Жеваго.

Головними джерелами наповнення сільської скарбниці залишилися три кар’єри та завод із виробництва щебеню. Однак коли за Януковича більшість відрахувань із цих підприємств стали надходити до столиці, Веряцька сільська рада із самоокупної перетворилася на дотаційну.

Кар’єри працюють далеко не в тих обсягах, як раніше, адже обладнання на них застаріло. Але певною мірою це пішло на користь не тільки громаді, а й району. Річ у тому, що через інтенсивне господарювання постала загроза зникнення гори, де ведеться видобуток породи. А це, застерігають екологи, «відкриє ворота» інтенсивним холодним вітрам, які змінили б клімат значної території на гірше. Поки що ж, у зв’язку з п’ятикратним зниженням виробітку щебеню, початок екологічної катастрофи років на 100 відкладається.

Прикро, але найкращі часи села, мабуть, залишилися позаду. Місцеві мешканці живуть з того, що їздять на заробітки за кордон або працюють на виноградівських підприємствах. Дехто займається заготівлею лози, яку постачає у закарпатський центр лозоплетіння — село Ізу, що у Хустському районі. Сільська рада опинилася в боргах по зарплаті та ще й з купою соціальних проблем. Не дивно, що за останній десяток років тут помінялося п’ять голів села. На торішніх переможець в останній момент відмовився від посади, тож очолив громаду кандидат, який посів друге місце, — Михайло Грабовчак.

Попри скрутне фінансове становище Веряця не втрачає надію на відродження. У цих краях до 1969 року працювали шахти з видобутку бурого вугілля. Їх закрили через перехід на ефективніші джерела енергії — електроенергію, газ, кам’яне вугілля. Сьогодні буре вугілля знову викликає інтерес. Хтозна, а може, якась шахта знову запрацює.

Дивиться громада й у бік розвитку відновлюваної енергії. Голова подав до РДА пропозицію про зведення електростанції на малопридатних для сільського господарства землях. Це зацікавило інвесторів, тож на території площею 22 га торік навесні розпочалося будівництво сонячної електростанції. Сільський бюджет отримав додаткові надходження від оренди землі, також було створено майже два десятки робочих місць. Незабаром об’єкти запрацюють на повну потужність

Покладають надії жителі села і на «зелений» туризм. Адже, окрім чудової природи, тут є деякі пам’ятки давнини. Проте місцеві фахівці туристичної галузі вважають, що це далека перспектива. Місце стоянки первісних людей нині має вигляд звичайної земельної ділянки. Необхідна певна візуалізація об’єкта, яка надавала б туристам необхідну інформацію. Та й нормальної дороги до села катма.

У генеральному плані, розробленому Веряцькою сільрадою до 2038 року, йдеться і про розвиток садівництва, використання довколишніх пасовищ. Також Михайло Грабовчак виношує ідею зведення автомобільного моста від села Веряця на правий берег Тиси. Сенс у такому проекті є: це звільнило б від перевантаження місто Виноградів, спростило би зв’язок із навколишнім селами. А ще міст відкрив би перспективи переходу на українсько-румунському кордоні в селі Хижа, нерентабельного нині. Що означало б робочі місця, розвиток торгівлі, туризму... Звичайно, знайти інвесторів для цього проекту справа надскладна. Але, як кажуть, «стукайте, і вам відкриють». Тим паче що сьогоднішні жителі Веряці переконані: на них, їхніх дітях та онуках дуже-дуже довга історія села не закінчиться.