Iз надією і без

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

У МАЛОКАТЕРИНІВЦІ Запорізького району згадали добру традицію минулих років — привітали молодь, яка голосує вперше. Таких у списках виборців 47. Юнаки і дівчата здебільшого навчаються і працюють у місті, але в селі народилися, тут мешкають їхні батьки. Вибори — ще одна нагода побувати вдома. Студенти Кирило Лисий і Діана Гарбарчук були приємно вражені, коли їм разом з першим у житті бюлетенем вручили по троянді й пам’ятні листівки.

— Хочеться, щоб діти запам’ятали цей день, — каже голова Малокатеринівської селищної ради Людмила Волик. — І не забували, звідки родом. Що б там не казали про складнощі життя, а в нашому селищі упродовж останніх п’яти років сталися приємні позитивні зміни. Ось за кілька весняних місяців прийме сільських діточок новенький дитячий садок — заклад сучасного зразка. Будівництво обійдеться у 12 мільйонів, левова частка у співфінансуванні — з державного бюджету. Невпізнанно змінилася й школа, тепер тут сучасна медіатека, нові модерні комп’ютерні класи. Каті і Юрку Міняйловим, дітям-сиротам, придбали будинок, в який вони уже вселилися. Так що не все погано в нашому домі. Планів у громади багато, зокрема, добудувати шкільне приміщення, зараз там навчається 290 учнів, а через два роки буде 340. Чекають вирішення проблеми благоустрою. Звісно, жоден президент у село не приїде за нас це робити, але хочемо обрати такого, щоб з ним країна почувалася надійно.

На виборчу дільницю селяни йшли упродовж цілого дня. Проголосувати тут у школі, будинку культури загалом мало близько 2200 виборців. До стареньких, які не в змозі дістатися, спорядили представників комісії зі скриньками.

А Марфа Іванівна Прочан попри свої 92 роки бадьоро, без сторонньої допомоги прийшла на дільницю. Вона не найстарша серед виборців — сестра Катерина, якій 96-й, проголосує вдома. «Я завжди ходжу на вибори, — сказала, вийшовши з кабінки, жінка. — Владою задоволена, нехай працюють». На своє життя старенька не скаржиться, доглянута онуком, з родиною якого мешкає. От лише б пенсію більшу, а то всі три тисячі, які отримує, йдуть на ліки.

У селі Григорівка, куди ми також завітали, картина виборів була схожа. До місцевої школи автобуси підвезли мешканців сусідніх сіл, здебільшого селян похилого віку. А Лідія Іванівна Юречко, важко ступаючи, спиралася на руку чоловіка, Володимира Микитовича. «Старість не радість, — розмірковує, зупинившись перепочити. — Живемо на Богом і людьми забутій вулиці біля річки — Набережній. Така занедбана, що в негоду не виберешся, добре, що нині погожа днина».

Настрій у жінки зовсім не оптимістичний. «Не вірю в хороші зміни, — бідкається. — А як вірити, коли у такі важкі роки на старості ми залишилися самі. Усі рідні подалися на заробітки в Польщу — син їздить туди-сюди, онук із дружиною, медики, неспроможні розжитися на власне житло, уже три роки заробляють на нього там. І онука виїхала в пошуку заробітків. Не легші були і наші молоді літа, 38 років дояркою на фермі працювала, зараз зовсім без здоров’я, з чотирма відсотками зору, діабетом, щоденними серцевими нападами вікую з чоловіком без надії, що колись сім’я згуртується. А молоді хочуть жити інакше, краще. Якби ж мали удома, в Україні, гідні заробітки, хіба б їх розкидало по світах?»

Ця маленька картинка відтворює настрої людей, з якими вони йшли на виборчі дільниці, — строкаті, як саме наше життя.